переодягнений у командира українських повстанців
Село Пащиха у Демидівському районі нині представлене всього чотирма мешканцями на противагу трьом сотням, що жили тут у середині двадцятого століття. Водночас в історичному плані доля Пащихи залишається незабутньою. Особливо та, що припала на час сімдесятирічної давності.
Аби вона ще міцніш закарбувалася в пам’яті, 30 липня 2017 року на пащиських теренах відкрили пам’ятник. Він на честь тих земляків, хто знайшов вічний спочинок у тутешній 80-метровій криниці. Таких виявилося 34 чоловіки. А ще у цьому колодязі, розміщеному в так званій Сафатовій долині, прийняли мученицьку смерть люди із сусідніх із Пащихою сіл: Рудки, Ільпибоків, Ігнатівки, Миколаївки, Калинівки. Навіть із віддаленого Млинова…
Всі вони стали жертвами бандитської групи енкаведистського ката Сафата Панасюка, яка, прикриваючись приналежністю до УПА, винищувала патріотів України.
Під гаслом «Слава Україні!» перевертні не шкодували куль для українців
Загалом таких замаскованих терористичних груп, що діяли під виглядом боївок УПА та СБ ОУН, у 1944 році на українських теренах було створено, як засвідчують архівні документи, більше сотні. Їм ставилося завдання таємного винищення упівців, оунівців та прихильних до них і створення тим самим серед місцевого населення негативного іміджу УПА.
Одна з таких псевдобоївок – група Сафата Панасюка, який був родом із Пащихи. У довіру до людей Сафат увійшов тим, що спочатку справно господарював на землі, потім брав участь у Гурбівському бою на стороні повстанців. Але, як з’ясувалося, саме в цій битві він став зрадником, перейшов на бік «совєтів», а затим, давши розписку про нерозголошення, пристав на пропозицію (чи радше на наказ начальника райвідділу НКВС Чернова) очолити винищувальний загін.
При вишколі цього загону були запроваджені порядки справжньої УПА. Такі, приміром, як щоранкова молитва, вітання вигуками «Слава Україні!» і «Героям слава!», співання гімну ОУН, усі розмови тільки українською. А далі, після вишколу, пішли справжні терористичні «діяння», які тривали аж до 1946 року.
Про причетність Сафата Панасюка до спецзагону вперше взнали через фотографію, зроблену 20 листопада 1945 року фотографом Яковом Пекарським. На ній горезвісний Сафат стоїть у колі співробітників НКВС (п’ятий зліва під № 2)
Кат сам утік до Сибіру, аби уникнути кари
Першою жертвою псевдобоївки став сільський учитель Григорій Кравчук, який очолював тутешню повстанську групу. Потім від убивць потерпіли сім’ї Сидоруків, Теслюків, Зборовських, Волянюків, Панчуків, Вдовичів, Борделюків, які допомагали українським повстанцям або ж проявляли неприхильність до радянської влади.
Зрештою, сафатівці не щадили й голів сільських рад, радянських офіцерів. Одним з таких виявився лейтенант Прендецький, який після поранення повертався із фронту додому. По дорозі з Дубна в Ільпибоки його перестріли бойовики і вбили. А після цього пустили поголос, що це – справа рук повстанців.
У багатьох подібних випадках «прикриттям» для упирів ставала місцева глибочезна криниця. Закатованих людей вони під покривом ночі скидали в неї. У цій могилі, яка із часом осипалась і покрилася ще більшою тайною, у загальному підрахунку опинилося майже вісім десятків убієнних.
Про сумну славу Сафатової долини мирний люд довідався у перший повоєнний рік, а от про діяльність боївки – набагато пізніше, завдяки фотографії, зробленій 20 листопада 1945 року й оприлюдненій фотографом Яковом Пекарським. На ній – горезвісний Сафат Панасюк стоїть у колі співробітників НКВС. Місцеві жителі розповідають, що цей кат, обіймаючи у повоєння посаду голови сільради і водночас відчуваючи гнів родин загиблих, змушений був тікати аж до Сибіру…
На мученицькому місці до хреста додався пам’ятник
А в самій Пащисі на місці криниці смерті, яка із часом згладилася із землею, в знак пам’яті про убієнних вознісся хрест. Нині ж до нього додався ще й пам’ятник із викарбуваним написом, що нагадує про страшні події 1944-46 років.
Відкриття монумента відбулося при многолюдді, з участю священиків, представників влади та громадськості, жителів не тільки навколишніх сіл, а й із Рівного, Луцька, Дубна. Представники духовенства освятили меморіальний знак, ініціативу у створенні якого проявила Демидівська районна рада в особі голови Сергія Радченка та його заступника Віталія Конського. Зрештою, очільник райради став ще й безпосереднім спонсором цього проекту. В числі тих, хто сприяв виготовленню та встановленню пам’ятника, і депутат Верховної Ради України Олександр Дехтярчук, а ще – представники Демидівської та Ільпибоцької громад.
На мітингу йшлося про важливу роль збереження пам’яті про події, пов’язані з історією України. Про це мовили ветерани Василь Кирилюк і Олена Рожко.
Донедавна характерною особливістю поминань на Сафатовій долині було те, що тут своїми спогадами із присутніми ділились очевидці того страшного лихоліття. Нині ж одні з них відійшли в засвіти, інші за станом здоров’я не змогли прибути на проведений захід. Утім, як зазначив отець Василь (Іваник), очевидці відходять, але залишається живою пам’ять. І доки ця пам’ять не згасатиме, доти застережними для народу будуть події, що відбувались у сумнозвісній «долині смерті».
Пащиха, якої вже нема, болить і мені
…Не байдужою доля Пащихи залишається й для автора цього матеріалу. Бо там колись проживали дідусь із бабусею, звідтіля родом моя мама. Свого часу вона згадувала, як у 1944 році до їхньої хати зайшов повстанець і попросив їсти, а заодно спакувати харчів для побратимів. Це був високий чолов’яга, в повстанській формі, зі зброєю. Як потім з’ясувалося – Сафат. Бабця Настя на це прохання добряче постаралася. Принаймні вклала у згорток усе приналежне, що було в хаті. Тим часом моїй бабусі не снилося, не гадалося, що вона таким чином мимоволі допомагає не українським повстанцям…
А ще я, приїжджаючи у Пащиху в дитинстві, тягнув воду з тамтешньої криниці. Не тієї, що напилася крові. Іншої. Тут їх, таких глибоченних, було декілька. При цьому вода легко діставалася з глибини, бо з корби одне дерев’яне відро на 30 літрів опускалось, а друге в той же час піднімалось. Якось за таким дійством мене застав дядько на прізвище Пащук… Він був спраглий, тому відразу пригубився до води. Приказав, що вона чиста, як сльоза. А я чомусь запитав: «А що, з таких криниць вода може бути й не чистою?». «Може, – почулось у відповідь, – навіть із кров’ю може». І лише через десятиліття, вже при незалежній Україні, до мене дійшла сутність цих промовлених і недовершених слів. Коли відкрилася таїна Сафатової долини і в списках тих, хто опинився в криниці, значилось аж шестеро людей із прізвищем Пащук…
І зовсім свіжий факт – цього року на пащиських теренах на місці однієї із засипаних колись криниць несподівано добряче просіла земля. Хтозна, може, і під цим насипом теж таїться гірка та кривава правда.
Євген ЦИМБАЛЮК, Рівненська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!