«Гостям» на похороні дарують калачі, рушники і навіть сервізи
Пані Валентина з Луцька зателефонувала у редакцію висловити своє обурення. Нещодавно була на похороні на Сумщині, де на поминальному обіді «…горілка текла рікою, покійницю поминали до пізньої ночі, під баян і з танцями». Мовляв, напишіть, що буває і така дикість, попросила. І справді, як почали ми з колегами згадувати та обговорювати різні звичаї та випадки, мали чому дивуватися…
На початку цього року знайома їздила на похорон у Молдову, у звичайне тамтешнє село. Сказати, що повернулася шокована, то не сказати нічого. Розповідала, що вдова і діти покійного не мали коли присісти та погорювати. Вдень вони бігали по базарах скуповуватися, а потім цілу ніч перебирали і пакували «подарунки для гостей». Ціла кімната була забита різним крамом, як у господарському магазині! Починаючи від сервізів і закінчуючи наборами виделок та ложок – за їхніми звичаями, кожен, хто прийшов на похорон, повинен отримати на згадку про покійного якусь річ. Потім, коли йшли на кладовище, перед процесією везли 50-літрову бочку вина і кожному зустрічному наливали випити за упокій. Чи треба казати, що виходило ледь не півсела? Бо ж поки дійшли до кладовища, бочку вина спустошили!
Наша Вінниччина, сусідка Молдови, теж, як виявилося, має схожі звичаї. Так сталося, що моя мама півтора року тому їздила туди двічі. Спочатку у Могилів-Подільський, а потім у російське (або, як його усі називають, кацапське) село Томашпільського району – там живуть нащадки старовірів.
– У Могилеві-Подільському жила моя сестра. Вона дуже довго хворіла, останні роки з хати не виходила. Там рідних і близьких максимум п’ятнадцять людей нарахували, – розказувала мама. – Племінниця ж замовила поминальний обід на 50 осіб. Я ще дивувалася: ну, навіщо, це ж хто тепер на ті обіди ходить? Вночі біля покійниці нікого не було, зранку теж, зате коли її винесли, я аж ахнула – на вулиці зібрався цілий натовп. Найнятий автобус ледве вмістив усіх бажаючих поїхати на кладовище. У кафе місць не вистачало. «Хто всі ці люди?!» – спитала тишком у племінниці. Вона лише нервово відмахнулася, мовляв, не знає. Після жалобного обіду всім, хто виходив, дочка покійної вручала великого здобного калача, накритого рушником, і цукерки в пакуночку. Такий звичай. Якщо зважати, що третина присутніх покійницю при житті в очі не бачила, то я так зрозуміла, що у місцевих це такий вид «розваги» – на похорони ходити. Жалобні обіди в кафе (навряд чи в хаті можна розмістити стільки бажаючих) племінниця робила на дев’ятий, сороковий день і рік після смерті. І кожного разу вона закуповувала купу калачів, рушників і цукерок – їх знову ж таки вручали кожному, хто приходив на обід.
У Томашпільському районі на похороні теж обдаровують. Досить своєрідно, як на мене. Наприклад, нести вінки під час процесії на кладовище нікого і вмовляти не треба. Розбирають миттєво. Адже кожен з них обв’язують рушниками, які потім, на кладовищі, переходять у власність людини, котра несла вінки. Також родичі покійного обв’язують новенькими сорочками і хустками тих, хто ніс труну, кришку, хрест і так далі. Ну, просто як на весіллі! На поминальний обід сходиться мало не все село. Сидять довгенько, спілкуються, діляться новинами. Життя триває…
А от колега, яка нещодавно була в Долинському районі на Івано-Франківщині, розповідала вже зовсім інше. Відзначила, що на похорон там несуть лише живі квіти і значні суми, щоб допомогти родині, адже це не лише біль, а й чималі витрати. На поминальний обід йдуть одиниці, лише найближча родина. Тут більше моляться за померлого і його душу, про «сервізи для гостей» навіть і гадки не мають.
До речі, на Волині все частіше люди почали відмовлятися від спиртного та й, власне, жалобних обідів у день похорону. Суто символічно – печиво і цукерки при виході з кладовища. У родині горе, не до того...
Мирослава КОСЬМІНА
Передрук заборонено!
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!