75 відсотків пенсії – на рахунок терцентру
Стаціонарне відділення постійного проживання для пристарілих територіального центру соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян Ковельської райдержадміністрації розташувалося у приміщенні колишнього садочка. Директор терцентру Ніна Хільчук запрошує всередину і розповідає про історію його створення та теперішні клопоти.
Спочатку, ще у 1998 році, відкрилося відділення з тимчасово проживаючими одинокими людьми, та й то лише на осінньо-зимовий період. А вже у вересні 2003 року відділення зробили двадцятимісним “стаціонаром з постійним проживанням”. І тепер усі одинокі, які потрапили сюди згідно з постановою Кабінету Міністрів, зобов’язані були відраховувати зі своєї пенсії 75 відсотків на рахунок територіального центру.
– Ці гроші йдуть на покращення умов проживання і харчування, – каже Ніна Володимирівна, показуючи на новенькі столи і стільчики у їдальні. – Скажімо, у цьому році витратили з пенсії стареньких три тисячі гривень на матраци та три тисячі дев’ятсот двадцять гривень на шафи. Пошили на кожного по два комплекти байкових халатів та нічних сорочок. Ще маємо можливість на сьогоднішній день зробити чотириразове висококалорійне харчування: є і м’ясні, і рибні страви. Крім того, ми тримаємо город – 1,75 га, сіємо зернові, цукровий буряк, картоплю і городину. Для обробітку залучаємо усіх працівників територіального центру. В цьому році, наприклад, зібрали хороший врожай цукрового буряка, тож цукру тепер нам вистачить на три роки вперед.
Згадала Ніна Хільчук й про благодійників будинку. Одна німецька фрау через посередників подарувала їм п’ять сучасних вікон на тисячу євро. Цікаво, що вона потім приїхала в Облапи і особисто перевірила, чи часом не “осіла” яка копійка-друга з її грошей в кишені обслуговуючого персоналу. Але впевнившись у його порядності, й надалі обіцяла допомагати чим зможе. Також контролюють свої вкладення і благодійники-шведи, які закупили зручні дерев’яні ліжка та пральну машину-автомат.
Як поступає – одинока, як помирає – знаходяться діти
Звичайно, силою сюди нікого не привозять. Процес поселення – довгий шлях з безліччю клопотань та паперів. Клопочеться, як правило, сільський голова до начальника управління соціального захисту з чітко зазначеною причиною: чому не доглядають, де поділися родичі? Від одинокої людини просять дати дві згоди: усну – про те, що вона згідна переїхати в будинок для пристарілих, а письмову – на перерахунок 75 відсотків з її пенсії. І якщо з усною згодою все більш-менш спокійно (дехто залишає добротні хати і навіть цілі обійстя через те, що хвороба прикувала до ліжка, а рідні живуть “за тридев’ять земель”), то з письмовою... Якось довелося приймати стареньку вже з жахливими пролежнями. Бабця терпіла страшний біль, та віддати частину пенсії ніяк не хотіла. А погодилася лише тоді, коли почула, що її негайно відправлять назад у свою порожню хату.
Усі 20 мешканців: 16 жінок та 4 чоловіки, як правило, одинокі і за медичними висновками потребують постійного догляду. Чому “як правило”? А тому, що, як запевняє Ніна Володимирівна, майже всі мають родичів, навіть дітей. Просто ті відмовляються забирати їх до себе, використовуючи той момент, що старенькі живуть у будинку для пристарілих і витрат на своє утримання від них взагалі не потребують. Тоді рідні приїжджають, навідують, інколи лише для того, щоб забрати ту частку пенсії (25 відсотків), яку вони отримують.
Ще один гіркий момент – похорон. Бо як за життя не хотіли доглядати, то й після смерті відмовляються поховати. Був навіть такий випадок, що відкрито тягнули час і не забирали тіло родича, вочевидь, сподіваючись, що хтось поховає його за кошт держави. А якось тут доживав віку чоловік. У молодості, подейкували, покинув дружину і двох дітей, а нової сім’ї так і не створив. Після його смерті директор терцентру почала зв’язуватися з дітьми. Син ховати батька навідріз відмовився, а дочку односельчани ледве вмовили віддати останню шану. Але, швидше за все, неабияку роль тут відіграла батькова добротна хата. Чи не тому, коли людина тут поселяється, переписується в першу чергу та рідня, якій за заповітом вона залишає своє майно. Бо нерідко тут зітхають: “Як поступає – одинока, як помирає – знаходяться і діти, і племінники, які претендують на спадщину”.
Кімнати для жильців невеличкі, живе по три-чотири людини в кожній. Найбільша облаштована для лежачих, їх п’ятеро чоловік. У залі дивляться телевізор, кажуть, що всі серіали підряд.
80-річна Варвара Філюк живе тут майже з початку заснування будинку. Має 45 років стажу роботи, з них двадцять – на цементному заводі у Кемеровській області в засланні. Плаче, згадуючи, як було важко, як дихала стільки років одним цементом. Натомість про теперішню кривду мовчить: мала надію на те, що доглянуть її родичі, але ті тільки годують марними обіцянками. Євдокія Карплюк – корінна росіянка, хоч доля закинула її аж у Маневицький район. У роки війни була в партизанському загоні Олексія Федорова, він же посватав її за українця Гаврила Карплюка. Бог діток не дав, тож по смерті чоловіка опинилася в Облапах. Вряди-годи її навідує сусідка. Проте Євдокія Сергіївна – найбільша оптимістка: сміється, дуже хвалить їжу, яку їм приносять, і повторює: “Мене гне до землі, а я все розпрямляюсь!”
Мирослава КОСЬМІНА,
Волинська область
Фото автора
До речі
В Японії будинки для пристарілих будують на одній території з дитячими сиротинцями. Адже старі люди потребують спілкування з онуками, а діти-сироти мріють мати хоча б бабусю чи дідуся. У Німеччині на кожні дві кімнати – своя доглядальниця, яка і поговорить, і почитає, і гуляти вивезе.
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!
Читайте також
Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...