Петрові Яковичу – 99 літ. Але в очах немає втоми, вони світяться життям. Усмішка, що раз по раз вигулькує з-під його колоритних вусів, підтверджує: дідусь вміє радіти кожному дню. Ще рік тому, кажуть, сам сокиркою дрова рубав! Тепер не здужає до такої праці, але собі раду ще непогано дає.

Поряд з татом – дочка Олена, його надійна підтримка й опора. Здається, про батькове життя вона знає геть усе, до найменшої деталі. І коли спогад Петра Яковича десь заблудиться (бо ж які літа!), залюбки підкаже якусь деталь – і дідусь продовжує розповідь про далекі воєнні роки, наче це було вчора.

Родина Прусів приїхала у Перемилівку, аби найнятися на службу до польського пана (бо тоді село належало до Польщі). Тут і зосталися. У батьків було шестеро дітей. За добру працю сім’я заробила на два гектари своєї землі – купили ділянку і побудувалися. Петро закінчив тут чотири класи польської школи, потім хлопця забрали служити до польської армії у Рівне. Вже мав звільнятися додому, а тут, у 1939-му, німці напали на Польщу. Тож з Рівного одразу забрали на фронт.

– Я попав у город Гарволін. Звідти нас німець гнав аж до Вісли. Їхав такими машинами, шо дерева вивертали, а ми бігли. Коб ви бачили, шо там людей погибло – страшна сила. Добрався якось до Вісли, треба плисти. Знайшов коня, раз його у воду завів, другий – не йде. Мусив роздітися, коб на дно форма не потягнула, і сам поплив. На березі дивлюся – чиясь одежинка лежить, накинув, з води виловив пілотку. Отак вбрався. А ботінок не було. То босяка аж до Ковля добирався.

Місто Ковель (нині Волинської області) було потужним залізничним вузлом вже навіть у ті часи. На рейках стояли товарняки з провізією, яку Польща відправляла на фронт. Петро Якович не розгубився: в одному вагоні знайшов нову білизну, в іншому – черевики. Переодягнувся, взувся, прихопив із собою дві пачки кави (як відчував, що згодиться – пізніше віддав їх, аби поляки не затримали) – й рушив додому. Добрався до Перемилівки, а вдома уже… Радянський Союз.

Не минуло й двох років – знову на фронт покликали.

– О, скажу вам, як нас брали в армію. Село «совєти» окружили, всіх в клуню загнали і скомандували йти на станцію в Олику. Староста вступився, просить совєцького начальника: «Пустіть додом, шоб хоч хліба взяли». «Распішитесь за каждого!» Отак було…

Ешелоном відправили хлопців в Орловськ, звідки Петро Якович потрапив у Псков, згодом воював у Фінляндії, Румунії, Угорщині – служив у 3-му Українському фронті під командування генерала Федора Толбухіна. Згадує, як солдати голодували, як хустинками накривали купочки сухарів і «в темну» вибирали, яка кому дістанеться, щоб потім ніхто ні на кого не ображався, що отримав більшу жменьку. А перемогу зустрів в Австрії.

– Пам’ятаєте, що перше зробили, коли почули, що кінець війні? – випитую у ветерана.

– Чого ж ні? Я такий став радий, що живий-здоровий! Богу подякував. І зараз молюся каждий день, щоб в Україні війна скінчилася – хай Бог одвертає. Бо нема нічого страшнішого, люди!

Ось так наш фронтовик пройшов фактично усю Другу світову війну – був на фронті від 1 вересня 1939 року до 9 травня 1945-го… Після оголошення Перемоги ще рік в Румунії служив – полонених охороняв і, як любить казати, «міни собирав» (розміновував поля). Не раз поруч розривало товаришів, а його минуло. Не мав жодного(!) поранення. Питаю, чи знає якийсь секрет – може, нині нашим хлопцям на сході в пригоді стане:

– Мій секрет – Бог. Усю війну мав при собі дерев’яну іконку, шо мати дала. Вона мене й зберегла.

Коли повернувся додому, Петро Прус пішов у колгосп. Віддав йому 47 літ! Має багато трудових нагород. А наприкінці 90-х років ще отримав медаль «фронтову» – на честь 60-річчя визволення Польщі, і звання «ветерана війська польського». То вже донька Олена добилася. Вона якось почула по радіо, що поляки по всіх країнах розшукують вояків, які в часи війни воювали у польській армії, аби вшанувати. Підняла кілька архівів, поки добилася записів, які підтверджували батьків статус, роками штурмувала посольства та консульства, і нарешті татові вручили таку поважну, заслужену нагороду.

9 травня у Перемилівці відбудеться традиційний концерт з нагоди Дня Перемоги. Петро Якович знає, що вже зранечку матиме гостей – як завжди, першим прийде привітати сільський голова Василь Харкевич. Знову будуть спогади і слова вдячності. Прийміть і від нас низький уклін за Перемогу!