У повітряно-десантні війська призовник із поліської глибинки села Млинок Зарічненського району Ігор Мельник потрапив невипадково. Не лише відповідними параметрами тіла підходив – ще в Київському  електромеханічному технікумі парашутним спортом захопився. Таких юнаків до елітних військ Радянської армії брали в першу чергу. Хлопець відчував, що потрапить на війну, тому натякнув у листі до сестри (батькам таке сповіщати не хотів, аби не переживали): «Якщо писатиму з Фергани, то знай: звідти дорога одна – в Афганістан…»

Так і сталось. А потрапив Ігор саме до тієї дев’ятої роти, яку у січні 1988 року в ході операції «Магістраль» кинули захищати колону з продовольством та боєприпасами. Не весь особовий склад, а лише чотири десятки «щасливчиків», серед яких опинивсь і Мельник. За основу художнього фільму взято саме ці події – задля більшої реальності кіношники навіть зустрічалися з кількома їх учасниками, у тому числі і з Мельником. Проте бій показано по-іншому, викривлено також час і втрати десантників. Насправді, вижив у тому пеклі не один боєць, а значно більше (загиблих було шестеро, але багато тяжко поранених). Осколком гранати Ігорю пошкодило хребет. Поранений дивом зостався живим – ударною хвилею від вибуху його кинуло в прірву, але одягом зачепився за гострий виступ каменя й повис над проваллям. Витягнув Мельника, майже непритомного, звідти афганець – солдат із тамтешніх урядових військ, які допомагали оборонятися від моджахедів.

– Я тієї ночі прокинулася, – згадує Тала Карпівна, мати Ігоря, – бо  здалося, що син сидить на ліжку… Кинулася до нього – й обняла порожнечу. Зробилося так тоскно на душі, що не витримала й заридала. Мабуть, серце материнське відчуло щось… Кажу це чоловіку, котрий пробудився також, а він став мене лаяти: мовляв, перестань, бо ще накличеш біду… Але я так і не заспокоїлася, мучили мене здогадки. А тут ще лист від нього прийшов дивний: мовляв, «мені не відписуйте – будемо тримати односторонній зв’язок, бо їду в далеке відрядження – за поповненням особового складу». Не витримала – подалась у Ленінград, до доньки: може, вона що знає. А та каже, що і їй те саме написав. А я не можу повірити, оте передчуття не дає спокою. Не кажучи нічого доньці, стала шукати листа того й знайшла у ванній у кишені старого халата… Так і дізналася, що Ігор лежить у госпіталі з паралізованими ногами. На одужання медики майже не давали шансів. Аж тут через місяць у нього заворушився великий палець на нозі, потім на другій… Побачивши це, лікар сказав: «Значить, солдатику, будеш ходити!» І таки син став на ноги, а його знову воювати відправили. І знову поранений був – у руку, а як додому повернувся, то все село зустрічало… Сестра все щасливчиком Ігоря називала, бо потім ще й до університету ім. Тараса Шевченка вступив – на юридичний факультет. А от його рятівник, отой афганець, що з урвища витягнув, наступного дня, як Ігоря у шпиталь відвезли, загинув. Не зміг йому і подякувати за порятунок…

Ігор Мельник давно вже з села виїхав – мешкає в Києві, займається приватною адвокатурою. Проте у селі про нього не забули. У тамтешній школі на його прикладі проводять уроки мужності та військово-патріотичного виховання. Пишаються своїм земляком й інші односельчани, бо ж не кожному випадає стати прообразом персонажа художнього фільму. Правда, мало хто це кіно бачив і не скоро вже, мабуть, побачить: віднедавна показ «Дев’ятої роти» в Україні заборонено – через участь у стрічці актора Пореченкова, котрий приїжджав у Донецьк постріляти з кулемета в українців…