Як тільки на Донбасі розпочалась АТО, Микола Мисько, мешканець села Людинь, що в Дубровицькому районі, не чекаючи мобілізації, подався у військкомат. Але, на превеликий подив і розчарування чоловіка, його добровольча ініціатива там підтримки не знайшла. Мовляв, як буде потрібно, то призвуть. Прикро було таке почути йому, в минулому солдатові-спецназівцю, який побував у двох «гарячих точках», здобувши неоціненний бойовий досвід.
Першою Миколиною війною стала Афганська. Потрапив на неї на початку вісімдесятих ще безвусим юнаком. І не в штабі, на складі чи на кухні відсиджувався, а на передовій практично всю афганську службу провоював – у штурмовій роті спецназу. Скільки смертей промайнуло повз нього пронизливим свистом куль і осколків, а він у тому горнилі вижив. Був контужений. Нагороджений медаллю «За відвагу», має й інші воєнні відзнаки.
Після армії повернувся в село. Більше чотирьох років не бачив рідного брата, котрий ще дослужував, як Миколу призвали. Якийсь час їхні військові частини стояли майже поруч, але зустрітися вони так і не змогли, хоча старший брат і приїжджав на полігон біля Термеза, де молодший проходив спецпідготовку. Не дозволило начальство: настільки тоді все було засекречено.
Микола ж удома байдиків не бив – влаштувався водієм у райспоживспілку, одружився, дітей виховував. Одно слово, жив звичайним мирним життям, доки на початку дев’яностих не вибухнула війна в Югославії. Як тільки почув, що з колишніх воїнів-афганців формується під егідою ООН миротворчий загін, опинився в ньому. Втім, примирював сербів з хорватами недовго, лише півроку. Згадуючи той епізод, називає його курортом у порівнянні з афганським пеклом. Потім знову мирне життя. Був активним учасником обох Майданів у Києві. Особливо перейнявся Микола Мисько революційними подіями дворічної давності. Навіть роботу покинув, подавшись із друзями до столиці відстоювати честь і гідність українців. Охороняв від «Беркуту» й тітушок штаб опозиції в КМДА.
– А як добилися, щоб вас усе ж таки взяли в АТО? – запитую Миколу. – Коли приїхав у військкомат ушосте й знову почув те саме: ти вже старий, своє відвоював, не витримав і кажу воєнкому: «Давай віджиматися від підлоги! Побачимо, хто з нас старий!» Очевидно, це нарешті вплинуло, мене поставили на військовий облік, а через кілька днів і повістку отримав. Служив санітаром. Найболючіше було, коли везеш солдата, а він у дорозі помирає… Зустрічав на війні хірургів від Бога, які рятували, здавалося, вже втрачене життя.
– Як узагалі оцінюєте цю війну? – Безглузда, беззуба, аж матюкатися хочеться від злості! Такі, як ми, не потрібні там. У нашому батальйоні було лише п’ять афганців…
– «Такі» – це які?
– Справедливі й віддані.
– Хто ж у цьому винен?
– Уряд. Можна було вже давно очистити Донбас від сепаратистів.
– І доки все це триватиме?
– Якщо в Мінськ на переговори посилатимуть Медведчука та Кучму, то ще не скоро мир настане! І внуки мої діждуться пороху понюхати. Ну та ще поки не посписують того, що розікрали за двадцять років, а Путін поки не повистрілює всіх списаних набоїв, що скопичилися на складах. Москві їх дешевше й зручніше вистріляти на Донбасі, ніж будувати заводи для утилізації.
– Розчаровані побаченим на війні?
– Прикро було вже в навчальній частині: замість більше учити, як тримати зброю, як поводитись у бою, солдатів муштрували шикуванням. Згодом на війні зустрічав бійців, що просили навчити правильно заряджати автомат. Розчаровувала й одноманітна бойова тактика, побудована на відкритій лобовій атаці. Проблема в тому, що командири виховувались у кабінетах. Дуже мало бойових генералів, які пройшли хоча б той самий Афганістан. Вони розуміють війну, знають і вміють берегти своїх підлеглих.
– Ви лише торік восени повернулися з фронту, але, чув, уже знову збираєтеся туди…
– Вже тричі ходив у військкомат з проханням призвати. Армія стала невід’ємною частиною мого життя. Тим більше в такий складний для країни час.
Микола ШМИГІН, Рівненська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!