Але під час війни повернувся додому на Полісся П’ятий рік уже минав Ніні Мусіївні Дем’янець, як уперше батька свого побачила. Це сталося в Другу світову війну, за німецької окупації, коли рідне село Крупове біля Дубровиці ще в глибокому тилу було. Батько скористався ситуацією на фронті, коли німці отримали поразки під Сталінградом і Курськом, і повернувся з далекої Франції на рідне Полісся.
Показував фото французької дружини
У вересні тридцять дев’ятого Мусія Дем’янця разом із ще десятком односельчан мобілізували до польського війська захищати Річ Посполиту від гітлерівської навали. Та недовго воювали крупівчани: за місяць Польща впала, а її захисники, хто живим зостався, в полон потрапили. Чимало жовнірів-українців незабаром німці повідпускали, і вони розійшлися по домівках.
Опинився на волі і Мусій, але подався з табору чомусь не додому, а в протилежний бік. Яка на те була причина, Ніна Мусіївна вже не пригадає: чи неуважно слухала, як розповідав батько про свої мандри під час коротких відвідин Крупового, чи пам’ять підвела. Зате достеменно знає, що він примандрував аж у Париж і там поселився. Непогану роботу знайшов у столиці світу: водієм у якійсь поважній установі був. Уподобав там собі і парижанку, у прийми до неї пристав, дитинка в них невдовзі з’явилася… Фотографію своєї паризької сім’ї показував і першій дружині, тобто Ніниній матері, прибувши з Франції в Крупове восени сорок третього. Бачила світлину і Ніна Мусіївна. Якою була тоді розмова між батьком і матір’ю, вона не знає, та, ймовірно, мати йому «паризький гріх» простила, бо ж прийняла назад і батько мав намір остатися з ними. І зостався б, якби одного разу не завітали в їхню хату «хлопці з лісу». Про що вони говорили з ним, Ніні не відомо. Та коли покинули оселю, став збиратися в дорогу і батько. Провели на залізничну станцію, де сів на потяг, і відтоді його більше не бачили… Так напівсиротою і зросла в тяжкий воєнний і повоєнний час. До праці змалку звикала, через постійні злидні мусила навіть школу-семирічку залишити – в пошуках заробітку на кусень хліба. Спочатку в місцевому лісництві, згодом і до пенсії – в колгоспі на різних роботах гарувала.
Донька стала знаменитою в Україні ткалею
Хоч і тяжко працювала в колгоспі та мала хатні клопоти, не забувала традиційні поліські жіночі ремесла – ткацтво й вишивку. До них у Ніни Мусіївни особливі здібності виявилися: за своє життя стільки всього оригінального наткала, що цьогоріч її удостоїли звання заслуженого майстра народної творчості. Про свої заслуги майстриня не любить хвалитися.
– У нашій родині всі жінки гарно ткали, – каже. – А найкраще виходило в дядини. Раз побачить узор на якомусь фартушку, і вже сама потім без помилок передасть його на своєму полотні... Але й у Ніни Мусіївни зорова пам’ять не гірша, а додати до всього ще працелюбність, творчу вигадку – і вироби з-під її ткацького верстата виходять справді дивовижні. У середині сімдесятих ця невтомна трудівниця навіть отримала замовлення на виготовлення домотканих рушників у промислових обсягах за своїми ж зразками, затвердженими художньою радою в Києві. Тоді ж започаткувала в Круповому надомний ткацький промисел від Рівненської художньої майстерні. Долучила до праці ще кількох сільських рукодільниць, які згодом також відомими майстринями стали. Захотіла навчитися так вишукано ткати і дружина керівника майстерні. На кілька тижнів прийняла її до себе Ніна Мусіївна й терпляче навчала непростому ремеслу: як навивати, снувати, ткати, перебирати. Учениця вдалася кмітливою – нині і вона заслужений майстер народної творчості.
У хаті Ніни Дем’янець ніби в музеї прикладного мистецтва. На стінах, ліжках, столах – скрізь, куди не сягне зір, речі, зроблені її руками. А серед барв, якими на них покладені візерунки, переважає червона.
– Люблю цей колір, – зізнається господиня. – Бо він яскравий і гарячий, наче любов.
Микола ШМИГІН, Рівненська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!