«Чи є на світі правда? У нас, багатодітної сім’ї, забирають город під хатою! Віддали молодому хлопцеві строїтись! А що нам робити? У кого захисту шукати? У мене чоловік інвалід, дитина інвалід, як можна так іздеватся?» Цей дзвінок схвильованої жінки змусив поїхати у Більську Волю Володимирецького району.
Людмила Стрижеус зустріла біля воріт з трьома дрібними дітьми.
– Їх у мене шестеро, старші корів пасуть, – кидає мимохідь. – Добре що ви сьогодні приїхали, дивіться, тут уже є землеміри, нарізають наш город іншому.
Суть своєї проблеми Людмила Вікторівна виклала швидко. У 2003 році їхня сім’я отримала рішення сільської ради про виділення 25 соток під будівництво. Звели з чоловіком Віталієм хату, народили дітей. З їхньою ділянкою межував город односельчанина. Уступив їм: йому їздити далеко, а для них – під хатою, добре господарювати. Земля, треба сказати, не завидна – висушена, піщана. Ще подумала: що тут рости може?
– Та ми сіяли та садили. І овес коням, і цибулю, і моркву. В нас же більше землі немає. От мої батьки дали 10 соток свого паю, його – свого, то картоплю садимо. Діти ж їсти хочут. А у мене на тому куску клубніка два годи тому була, 25 відер зібрала. Теплиця стояла, огірки сіяли… А вже коли весною почали говорити, що заберут, то ми нічого і не садили.
Людмила призналася, що, хоч город садила, документів на землю не має: двічі писала заяву, аби їй дали цю ділянку, та у сільській раді відмовляли. Розмовляючи, ми дійшли до людей, які приїхали «нарізати» землю. Тут був землевпорядник сільської ради Віктор Лебедюк.
– Рішення про виділення цієї землі прийнято на сесії десятьма депутатами, – пояснив правомочність своїх дій. – Згідно схеми планування, ця ділянка призначена для житлової забудови. От чоловік написав заяву на цю ділянку, вона вільна, її і дали йому.
– Але ж Людмила Вікторівна також писала, чому їй не дали? – запитую.
– Бо вона писала дати їй під особисте господарство. А перевагу має той, хто написав на забудову. От бачите, тут ще декілька ділянок, усі під забудову, – показує землі, які розташовані поруч.
– Та чого ж ту землю не дали?
– На ту він не претендує. Хоче тут, а не десь. У селі вільної землі для забудови немає, вся отака, чиясь, самовільно зайнята.
Поговорила і з молодим чоловіком, який рішенням сільської ради отримав 25 соток городу сім’ї Стрижеус. Олексій Клімук по-своєму правий. Живе у батьківській хаті, там 10 душ, хоче одружитися, мешкати окремо.
– Я п’ять год їжджу місце вибиваю, ніде взяти не можу. А тут же нічого не саджено!
– Так от ділянка поруч, кажуть, у тих хазяїв дітей немає, також нічого не саджено. Чого там будуватися не хочете? – питаю.
– Ага, та вони такі, що ще хату мені спалять!
Ситуація, звичайно, дуже непроста… По закону сільська рада права. То є неприватизована земельна ділянка. Але ж, як сказав землевпорядник, у сільраді багато таких ділянок, на які люди документів не мають, а користуються. То чому «крайніми» вирішили зробити багатодітну родину Стрижеусів? Якось не по совісті виходить.
Сільський голова Олексій Терещук каже, що не розуміє депутатів, які прийняли таке рішення. Причому голосування було не відкрите, а таємне. Він запевнив, що зробить усе можливе, аби задовольнити дві сторони. Навіть якщо доведеться скасовувати попередньо прийняте рішення.
– Земля у нас є. Але проблема у тому, що розташована поза межами населених пунктів і ми не маємо права нею розпоряджатись. А щоб змінити межі, треба гроші. На сьогодні – 100 тисяч гривень. У сільраді їх немає.
Наталка СЛЮСАР, Рівненська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!