Доля Миколи Павловича Ширка з Костополя тісно переплетена з історією України. Вже у 16 літ він узяв до рук зброю, аби боротися за незалежність держави. Свого часу був особистим охоронцем засновника УПА «Поліська Січ», генерал-хорунжого Тараса Бульби-Боровця. Під його знамена у воєнні роки стали тисячі поліщуків. Їх називали «бульбашами».
Коли прийшли німці, у церкві оголосили про незалежну Україну
Незважаючи на поважний вік, у вересні відзначатиме 90-річчя, Микола Павлович має світлий розум і дуже хорошу пам’ять, яка до найдрібніших деталей зберегла події тих таких далеких і страшних років. Він народився і виріс у Степані Рівненської області. Батько був українцем, вивчився на агронома, мама – полячка, яка прийняла православ’я. У їхній родині росло шестеро дітей. За Польщі Микола встиг закінчити шість класів школи. А потім настав вересень 1939 року.
– Я дуже добре пам’ятаю той час, коли нас «визволяли» більшовики. Стрічали їх квітами і червоними прапорами, – пригадує Микола Павлович. – Але вони дуже швидко показали своє справжнє обличчя. Почались арешти людей. Спочатку вивезли всіх лісників і тих, хто мав причетність до державної служби. А із 40-го року совєцька влада стала саджати і виселяти всіх, хто був, на їхню думку, не лояльний. Потім німці прийшли. Пам’ятаю, як вони появились у Степані – на велосипедах, у формі із закачаними рукавами. Ми раділи. Бо у Львові проголосили незалежну Україну. Нам про те оголосили у церкві на службі, били в дзвони, люди святкували.
При спогадах про ті часи обличчя дідуся ясніє. Далі думки вихоплюють час, як став учитись у гімназії: батьки самі платили вчителям за науку – хто зерном, хто молоком, маслом, медом. Старшокласники опановували знання за двома напрямами – сільськогосподарським і медичним. Батько сказав Миколі здобувати освіту і там, і там, він платив більше.
А потім гімназистів почали записувати в офіцерську школу.
– Чоловік моєї старшої сестри Микола Лунав, псевдо «Крук», був у «Просвіті». Коли прийшли німці, він пішов до Бульби, вчився в офіцерській школі в Олевську. От він мене і попросив зібрати хлопців для розмови. Прийшов, розповів про Бульбу, про ідеї незалежної держави. Сказав, що бажаючі можуть навчатися в офіцерській школі, яку організували неподалік. Так ми стали ще й там учитися. До обіду – в гімназії, а після – бігали за кілька кілометрів до лісу на вишкіл. І так мало не щодня! – Микола Павлович із захопленням розповідає про саму школу.
Ще б пак! Їх навчали досвідчені петлюрівські офіцери. Викладали історію України – не ту, що більшовики написали, а справжню, про Київську Русь, Першу світову, Українську Народну Республіку. Вчили, як конспіруватися, криївки будувати, сліди ховати. Опісля ті знання дуже згодилися! От, наприклад, узимку залізницю переходили задом – так плутали переслідувачів…
«Батько» був товариським
Як каже Микола Павлович Ширко, українці дуже швидко зрозуміли, що німці не для того на нашу землю прийшли, щоб нам незалежність дати. Тому і почали з ними боротися.
– На той час територія Західної України була умовно поділена між більшовицькими партизанами, бульбівцями і бандерівцями. Існувала домовленість, що ми один на одного не нападатимемо, а якщо кому треба пройти, то пропускатимемо. Так «пропустили» загін Ковпака. Бульбівці на той час контролювали землі на сході до Славути, на півдні – під Дубно, на заході – до Колок, а на півночі – по Дубровицю. Це вже коли совєцька армія до Києва дійшла, домовленості ті порушувались. А з Бульбою я познайомився на хрестинах своєї племінниці Оксани. Він тоді до швагра «Крука» зі своєю дружиною приїжджав, вона за куму була. Дуже розумний і освічений дядько. Його ж сюди український уряд в екзилі прислав, щоб армію створити. От він і створив Українську повстанчу армію. Пізніше бандерівці свою стали називати «повстанською», то Бульба її перейменував на Українську Народну Революційну Армію. Коли вже закінчив школу офіцерів, «Крук» забрав мене в особисту охорону Бульби.
Миколі Павловичу тоді було всього шістнадцять. Він розповів багато цікавого про їхнє тодішнє життя, як була організована українська армія. Постійних загонів не мали, вони по лісах не ховались. У криївках тримали зброю, одяг, провіант. Коли треба було проводити акцію, то давали знати своїм людям, ті збиралися, розробляли план, робили задумане, потім розходилися.
– При Бульбі був загін чоловік 300. А в охороні нас – 24. Мінялися між собою, чергували по вісім людей. Четверо надворі ходили, двоє – кругом хати, один – у сінях. Я ж чергував при самих дверях, сидів з автоматом. «Батько», як ми його називали, був високим, сірі очі, коротка стрижка, бороди ще не було. Дуже товариський, завше поздоровається за руку, запитає про домашні справи…
Місцеве населення підтримувало
Бульбівці завжди мали підтримку місцевих людей, насильно ніколи нічого не забирали. Так каже охоронець командира. – У кожному селі ми мали свою людину, він ходив від хати до хати і просив на певний день знести хто що зможе. Люди приносили хліб, сало, масло, навіть в’ялене м’ясо і свіже молоко. Своєю чергою і ми людям допомагали. Як мали із села, приміром, на Німеччину вивозити молодь, то нападали і визволяли. Я був учасником такого бою у Тучині. Німці зібрали людей і закрили у клунях. Ми вночі напали, покидали трохи гранат і постріляли поверх голів (не хотіли їх убивати, щоб людям біди не наробити, аби село не спалили). Їх було чоловік сімнадцять, вони й повтікали. А ми клуні повідчиняли і бранців випустили.
Билися і з німцями, і з червоними партизанами
Ті, хто досліджував історію армії Бульби-Боровця, кажуть, що вона провела декілька великих боїв проти німецьких окупантів. Найбільші з них – під Шепетівкою, коли вночі 19 серпня 1942 року звільнили від німців великий залізничний вузол, «Гощівська операція», в результаті якої була захоплена друкарня, битва під Людвиполем у березні 1943 року, де спалили всю ворожу техніку і вбили 58 німців. У ній брав участь і Микола Ширко.
– Там було дуже багато наших задіяно, десь до трьох тисяч чоловік. Ми хотіли витіснити німців з тої території, щоб ними навіть не смерділо. Стиснули їх у кучку, забрали провіант, упряж. Але вони все рівно опиралися. Бій розпочався на світанку, і вже сонце стало заходити, коли літаки з Рівного їхні прилетіли. Я тоді на одному хуторі був, біля цегляної хати, а літак так низенько летів, німець мене бачив. Пальну пару раз і на іншу сторону перебіжу, а він строчить з кулемета. Поки кругом хати облетить – я знову на іншу сторону… В тому бою наших 15 хлопців полягло…
Останнє ж бойове зіткнення, у якому брав участь Микола Ширко, було з червоними партизанами. Тоді загін Бульби зайшов у село біля Случа. Каже, що люди там жили у землянках, шалашах, але бульбівців радо зустріли, прихистили, взяли по декілька чоловік до своїх осель. А на світанку почали стріляти.
– Хтось із села доказав партизанам, де спить Бульба. Першою саме ту хату обстріляли. Але Батько мав звичку дуже рано вставати. Він з чотирма охоронцями (я тоді не чергував) уже ішов купатися в Случі. А тих хлопців, що лишилися в хаті, побили. Ми попіднімалися, вишикувались – і як почали їх тіснити… Кругом поле, луг, річка і невеликий лісок діаметром двісті метрів. І ми їх у той лісок. Крепко злі були, бо переказували, що Батька вбили. І як дотисли, то безпощадно з тими, хто вижив, розправилися. У тому бою загинув мій товариш на псевдо «Худоба Гриць». А всього там наших вісім полягло. Ми їх поночі несли і хоронили.
Микола Павлович тільки зовсім недавно дізнався назву села, у якому поховали тоді товаришів. Коли він під час одного з виступів розповів про цей бій і сказав, що не знає навіть, де могили хлопців, з людського натовпу вигукнули: «Я знаю! Це Хмелівка». Уже на старості років він їздив вклонитися могилам.
Після того бою восени 1943 року Бульба розпустив своє військо. Як каже пан Микола, тоді командир їм сказав, що Червона армія наступає, вона сильна, тому треба рятувати свої життя. У Степані юного Миколу ще перестріли бандерівці, влупили кілька шомполів і забрали із собою. А перед самим Новим 1944 роком він повернувся додому. Потім опинився в Червоній армії, але не на фронті, а у Новограді-Волинському. Востаннє, як згадує ветеран, бульбівці дали про себе знати десь у 1947 році. Він тоді служив у Луцьку на аеродромі. До нього на розмову заявився сотенний. Розпитував, чи може підняти літак, чи є надійні хлопці… Сказав бути на зв’язку. Але більше не приходив. Пізніше дізнався, що він загинув.
– А взагалі, нас не так багато погинуло від рук НКВС, як бандерівців, – конспірація сильна була. Батько нам наказував удень у селах зі зброєю не ходити, якщо акція йде – хлопців з того села в сторону відставляли. А після війни хто на Донбас поїхав, хто на Північ…
– А за що ви воювали?
– Як за що? – дивується. – За Україну! В нас таке патріотичне піднесення було! Я не думав про себе, знав, що загину, як і мої товариші… Навіть сумніву не мав, що і мене така доля чекає… Проте й гадки не допускав відступати. Думав, доки можу, доти воюватиму за Україну. Ми так хотіли незалежну державу! І от я таки дожив…
Наталка СЛЮСАР,
Рівненська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!