Василь Гриник вважає цю посаду своїм другим аеропортом
Одним із останніх оборонців Донецького летовища був Василь Гриник (позивний «Вай-Фай») з Клесова Сарненського району. 13 днів провів він в аеропорту, і кожна хвилина бою й досі перед його очима.
У пекло пішли добровільно з 30 патронами
У складі 7-ї роти третього батальйону 80-ї аеромобільної бригади старшина Гриник потрапив до аеропорту в останню ротацію. Це було якраз напередодні Різдва – 6 січня 2015 року. У кожного бійця була можливість відмовитися, але ніхто цього не зробив. Вони добровільно пішли у пекло.
– Ми зрозуміли, що звідти можемо не повернутися, уже після того, як пройшли через сєпарський блок-пост «коридором ганьби». Вони дозволили нам взяти із собою на два тижні 30 патронів і три порожні магазини до стрілецької зброї. От з цим ми і йшли захищали аеропорт.
І сьогодні, через три роки, Василь Гриник не може сказати, чи була така потреба. Він визнає, що це швидше політична доцільність, гарна картинка для телебачення: мовляв, ми тримаємо Донецький аеропорт.
– Коли ми туди в’їхали, він був покльований мінами і кулями, обстрілювався зі всіх боків, – пригадує побачене кіборг «Вай-Фай». – Наші позиції зосереджувалися на першому поверсі. Під нами, у підвалі, засіла банда Гіві, над нами, на другому і третьому поверхах, – сепаратисти, кавказці, керовані російськими кадровими військовими. З нашого поста ми бачили злітну смугу, церкву і монастир. Та навіть якби щось по взльотці рухалося, то що ми могли з автоматами зробити? Та нічого. Проти нас «працювали» танки, міномети, гранатомети… Але вибити нас з позицій сєпари не могли. Тоді почали травити газами. Це було якраз на Василя, 14 січня. Дихати було неможливо. Хтось закривався вологою серветкою, яка прилипала до обличчя… Мороз – 20 градусів. Всі, хто пережив ту травлю, мають нині хронічні захворювання легенів. Але тоді ми думали про одне: вистояти. Просили лише підмоги, зброї та забрати поранених. Їх з кожним днем ставало все більше. Крім куль і газів, «діставав» холод. Спали по дві години у повному обмундируванні. Аби не замерзнути, лягали один біля одного, а на бетон кидали все, що могли. Спочатку ще гріли на сухому вогні чай. А потім просто розколупували порожні п’ятилітрові каністри з замерзлою водою, розбивали її і смоктали шматочки льоду…
«У природі так не йде дощ, як нас засипали кулями»
Василь Гриник пригадав, як у ті дні доповідали керівництву, що у підвалі чути постійний стукіт.
– Ми ще тоді думали: «Навіщо вони довбають? Може, хочуть, щоб колони впали? Але ж вони такі великі!» Приїхав командир роти розвідки і дав команду взяти підвал. Як тільки ми спробували зайти, нас стали так поливати вогнем… У природі так не йде дощ, як там сипалися кулі. Туди ніхто не міг зайти, хіба всі наклали б головами. Тож цю операцію відмінили. Уже в госпіталі, коли дізнався, що «впав» аеропорт, зрозумів, навіщо вони довбали ті колони – закладали вибухівку, щоб підірвати його… А тоді ми продовжували у підвал кидати гранати. Був такий Володя Бузенко з Чернівецької області. Один він туди спокійно проходив. Здавалося, його кулі минають. Піде, вистрелить, усміхнеться і назад вертається. Просив його: «Володю, ти хоч пригинайся трохи». А він відмахувався: «Мене кулі не беруть, старшина. За мене мати вдома молиться. Я виживу»…
Володю Бузенка хоронили у рідному селі 1 грудня 2015 року. Знайшли тільки його руку – впізнали за експертизою ДНК… Василь Гриник достеменно знає, що у ті страшні дні вижити допомогли молитви рідних. А ще сили додавали есемески від доньок і дружини. «Тату, не переживай, не бійся. Я знаю, що ти виживеш – ми тебе вимолимо у Бога». «Любий мій Васічок! Тримайся! Я вірю в тебе! Люблю сильно, цілую палко, обнімаю ніжно…» Ці слова він не один раз згадував у найстрашнішу для себе ніч 17 січня.
Кров’ю примерз до землі
Зрозумівши, що їм довго не вистояти, командир роти Віталій Любенко прийняв рішення вискочити за межі терміналу, заховатися за КамАЗ, що стояв за метрів двадцять, і відкрити вогонь по ворогу, який засів на другому поверсі. Із собою взяв старшину Гриника. Це був вечір 16 січня.
– Як тільки ми вийшли, по нас відразу ж з гранатомета пальнули. Мені просто у бронежилет осколки попали. Зміг зробити кілька рухів, щоб залізти під задній міст КамАЗа. Потім руку відняло, пекло страшно. Відчував запах крові у роті і носі – від вибухової хвилі полопали капіляри. А сєпари бачили нас у тепловізор і кричали: «Хахоль, віході, шашлик із тєбя будем дєлать!» Нещадно поливали вогнем. Кулі лягали переді мною, мерзла земля била лице. Командир таки зробив з десяток кроків і вернувся у термінал, а я не міг навіть поворухнутися. Цілу ніч пролежав під тим КамАЗом… Втрачав свідомість, а коли приходив до тями, то молився своєму ангелові-охоронцю святому Василю. До пострілів і вибухів звик, тільки закривав лице лівою рукою, бо думав: як лежатиму у труні з понівеченим обличчям? Потім почали крити мінами. Осколок від однієї пробив два скати і кевларову каску. Відчув, як у мізках почало просто шкварчати. Ледь заліз лівою рукою під ту каску, відкинув її назад і витягнув осколок. Чув, як він вирвався з кістки – і потекло щось тепле. Я втратив свідомість.
Голоси своїх товаришів Василь почув під самісінький ранок. Він щосили почав кликати на поміч. Йому здавалося, що кричав дуже голосно, а насправді хлопці потім розповіли, що Саша Грошев з Головна Любомльського району (загинув в аеропорту) дивом почув його хрип і вигукнув, що старшина живий. Його ледве відірвали від землі. Думали, що він за щось тримається, а то одяг вперемішку з кров’ю примерз.
«Якби по всій Україні так молилися, як там, то війни б не було»
Підмога не приходила. Боєприпасів ставало все менше. Поранених поклали на п’ятачку посередині, а ті, хто міг тримати зброю, закріпилися у круговій обороні. Багато хто тоді казав, що останню кулю для себе залишить.
– Я тільки бачив, як губи у наших хлопчиків ворушилися. Не пісні ж вони співали. Там всі так молилися, що якби так робили по всій країні, то, може, ніколи б війни й не було. Вони були такі молоді, багато хто мені в сини годився. Я навіть двох собі у зяті ще в учебці «приглядів». Петя Полицяк із Борбина Млинівського району, серйозний такий, поважно розмірковував про подружнє життя. Дуже мені цим імпонував, і я казав: «Будеш моїм зятем». А Юра Ковальов з Криничного Маневицького району якось це почув, подивився на фото моїх доньок і сказав: «Саршина, а можна я тоже буду вашим зятем?» Кажу: «Як хочеш, то будеш».
Коли 18 січня прорвався БТР, щоб забрати вбитих і поранених, медик Ігор Зінич (посмертно присвоєно звання Героя України) підійшов до Гриника і сказав: «Старшина, тобі тоже треба їхати». Потім ще довго Василь прокидався щоночі рівно о 3 годині 33 хвилини. Саме у такий час віддали наказ готуватися покинути аеропорт. На той момент там було двоє вбитих і 21 поранений…
Юра Ковальов був останнім, з ким прощався у ту ніч в аеропорту Василь Гриник.
– Підійшов, а він на мене так дивиться своїми великими очима – от-от сльоза викотиться. І так лагідно усміхнувся…
При цих спогадах незламний кіборг витирає гірку чоловічу сльозу. Досі болить… Петю Полицяка сильно понівеченим дістали з-під руїн аеропорту тієї ж зими. Його похоронили у рідному Борбині. А Юра Ковальов до сих пір вважається зниклим безвісти (про хлопців ми писали у № 21 від 21 травня і № 29 від 24 вересня 2015 року). Часто Василю Гринику сняться його бойові побратими. Хоча, каже, психологи радять рідше згадувати війну. Він намагається, як може: далеко у шафі заховані пробита кулями каска, форма з дірками, тільняшка десантника… Мобільний тих часів з такими рідними і знайомими обличчями друзів, номерами їхніх телефонів десь закинув… Але час не гоїть рани. Ледве зміг додивитися до кінця фільм «Кіборги». Не екранних героїв бачив, а своїх хлопчиків, які не повернулися. Хоча, зізнається Василь Гриник, це фільм про аеропорт серпня-вересня 2014 року. Бо те, що відбувалося там у січні 2015, передати неможливо…
***
Нині Василь Гриник очолює одну з найбільших в Україні громад – Клесівську. Вона «гримить» на всю державу через нелегальний видобуток бурштину, який тут процвітає. Зупинити це один чоловік не може, навіть якщо він «кіборг». Але показати своєю щоденною роботою, що в цій країні можна щось змінити і смерті наших хлопців там, на сході, не марні, йому під силу. Каже, посада голови Клесівської громади – його другий «аеропорт». Маленький факт – голова дуже багатої громади, яка має тільки власних надходжень 23 мільйони гривень, їздить у Сарни, Рівне у справах громадським транспортом. Поступово, крок за кроком, тут ремонтують школи, ФАПи, латають дороги… І пам’ятають про тих, хто не повернувся з війни.
Наталка СЛЮСАР, Рівненська область
Передрук заборонено!
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!