Ця скрипка Аллі Ціхоцькій дісталася у спадок від батька, священика, настоятеля Дубенського Свято-Іллінського собору. А тому її передав дід Максим, надзвичай талановитий регент, який десятиліттями керував хором Почаївської лаври. Саме при ньому зародилася лаврська хорова школа, з’явилися на світ сотні нових духовних піснеспівів. Максим Шемлюк також був диригентом освітянського хору у місті Острозі. Цього дивовижного чоловіка пам’ятають за його подвижницьку працю і трепетні духовні миті, коли голос скрипки зливався з молитвою.
– Ще й досі старші люди згадують ці концерти та богослужіння, – каже Алла Всеволодівна. – Як і батькову духовну місію, адже отець Всеволод Трофимлюк 16 років служив в Іллінському соборі в Дубні. Він також мав пристрасть до музичних інструментів. Особливо до гітари. І я пам’ятаю, як вони удвох (дідусь – на скрипці, своїй ровесниці, тато – на гітарі) виконували таку гарну музику, від якої дух захоплювало. А ще у деяких мелодіях було надзвичай багато суму. Це, напевно, від пережитого.
Річ у тім, що при радянській владі за причетність до церкви родину Алли Ціхоцької переслідували. Нині жінка пригадує, як в Ізяславі отця Всеволода відсторонили від служби. Тут постаралися комуністи, наклавши якраз перед Пасхою на храмові двері замок. Мовляв, ніяких посвячень пасок не буде, та й Великодня також.
– Але, як зараз пам’ятаю, – стирає сльозу Алла Всеволодівна, – просинаємося у своїй хаті від якогось шуму за вікном. Батько відхиляє фіранку, а там – море люду. Оточили спозаранку хату – і всі із запаленими свічками, з кошиками для посвячення. Буквально вся парафія не побоялася комуністів і прийшла до батюшки. А він, попри заборону, провів посвяту, поблагословив людей, віддав хвалу Богові, а не комуністам. Справді, він був достойним та незламним духівником. Коли його не стало, на похорон прийшла сила народу, попри те, що навіть на моїй роботі від головного лікаря ветлікарні була заборона для тих, хто зі мною працював. Мовляв, як підете туди, то будете звільнені… Давно на білому світі немає ні батька, ні дідуся. Але залишилися речі, які про них нагадують. Вони для нашої родини святі. Зокрема, й скрипка. Уже декілька разів ставилося питання, аби її передати до музею. Може, це й правильно, але поки що душа не погоджується. Передам наступному поколінню – доньці… А там уже нехай вирішують самі її подальшу долю. Водночас хотілося б, аби й далі скрипка час від часу подавала свій голос. Як-от зараз, коли беру її на різні виставки, фестивалі, шкільні уроки. Бо історія, пов’язана з цим інструментом, віддзеркалюється насамперед не від його вигляду, а від глибинної душі.
Сергій НОВАК, Рівненська область
Передрук заборонено!
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!