Немає дня, щоб у двері їхньої хати не стукали люди, котрі приїжджають у Вовковиї, що на Рівненщині, по допомогу до Міліси Григорівни Яцик. Коли ми завітали до баби Мілюськи (так любовно називають жінку, а вона й не перечить – це ім’я, каже, їй до вподоби), приїхав хлопчина у військовій формі. «За кілька днів повертаюсь на війну, під Куп’янськ, а в мене проблема. Якщо можете, вислухайте…» – попросив.
Замолоду похоронила синочків та чоловіка
Маленькою Міліса Григорівна залишилась сиротою: тато за кілька днів до 9 травня 1945 року загинув на Одері.
– Боже милостивий, яке ж то тяжке дитинство було у мене! – згадує зі смутком у голосі жінка. – З маленьку пасла свою корову. А в чотирнадцять років стала дояркою в колгоспі. П’ятнадцять корів три рази на день доїла вручну. То вже літ через двадцять потому поїхали ми з товаришкою вчитись, як доїльним апаратом користуватись.
У дев’ятнадцять років заміж пішла. От тільки не повідомив коханий Григорій до весілля, що тяжко хворий, що хвороба його невиліковна, що через відкриту форму туберкульозу – не довгожитель він на цій землі. Правда відкрилась пізніше, коли їхній первісток, проживши зовсім мало, помер. Лікарі сказали, що дитя було інфіковане від батька. Жінка місця собі не знаходила, бо ж так мріяла про діток.
Вже у справжню трагедію перетворилося її життя, коли й другого синочка з тієї ж самої причини після народження незабаром похоронила. Світ став немилим. Рятувала робота на фермі та щоденна потреба глядіти хворого чоловіка. Через дванадцять років їхнього спільного життя він помер. Відтоді всю свою нерозтрачену любов вона дарувала своїм племінникам, любила їх, як своїх рідних дітей, допомагала, чим могла.
Бог дав родину на старості літ
42 роки (це ж тільки подумати!) Міліса Григорівна була дояркою. З ферми й на пенсію пішла. За тяжко зароблені в колгоспі гроші збудували з мамою, Катериною Григорівною, хату, дали лад господарству. А як мама померла, а єдиного брата вже давно не було в живих, то стала жінка думати-гадати, як на старості жити самотою, до кого прихилитися, хто догляне при потребі? Довго міркувала над цим питанням, та врешті зробила пропозицію своїй далекій родичці переходити жити до неї назовсім. Так 22 роки тому об’єднались в одну родину молоде подружжя Юрцунів, Оксана та Василь, і Міліса Григорівна. Відтоді душа жінки прикипіла до них та їхніх діток. Внуками кличе і любить безмежно. Цією любов’ю до них бабуся просто живе. Так жінка на старості отримала те, чого не дав Господь їй у молодості: сім’ю, рідних людей.
Все тепер було б у радість Мілісі Григорівні. От якби ще не ця біда – війна. Тож повсякчас молиться та просить у Бога допомоги. А її молитви – цілющі. В цьому переконалось дуже багато людей, котрі приходили по допомогу до баби Мілюськи.
«Лікарю, рятувала вас, тепер рятуйте мене»
Вона з дитинства, коли ще пасла корову з дорослими, прислухалась до їхніх розмов. Хтось з них ділився секретами лікування рожі, хтось повідав, як позбувся лишаю, хтось розказав, як яйцем ляк у дитини викачати… Вона, як губка, вбирала ці знання у себе, все запам’ятовувала.
– А найкращим вчителем став для мене переселенець з Польщі Каліщук, – каже жінка. – Дуже грамотний був чоловік. Бачив, що мені цікаво все знати, все запам’ятати. Він навчив мене і тих молитов, котрі людям дуже помагають. І багато інших секретів з лікування відкрив…
Якось до баби Мілюськи, коли та вже була на пенсії, навідалась односельчанка. Бідкалась, що, видно, від протягу – запалення очей. «А може, я тобі допоможу?» – запропонувала. І диво сталося – хвороба буквально за якийсь день пройшла. Односельчанка поділилась своєю радістю з сусідкою. Та – з іншою…
І ось уже три десятиліття до баби Мілюськи йдуть і їдуть зблизька і здалека люди по допомогу.
– Якось навідався один знаний лікар, – посміхається Міліса Григорівна, пригадуючи той випадок. – Він не вірив, що якась баба Мілюська йому допоможе. Але виходу не було, то прийшов. Під бородою – величезна гуля. Йому, бідоласі, поставили страшний діагноз і сказали, що операція вже навряд чи поможе. Подивилась я на ту гулю та й кажу: «Оце, чоловіче, таку свиню треба в хліві вигодувати, а не на своїй шиї». Дивиться на мене недовірливо: «Справді свинка?» Сказала, що і як робити, які компреси класти. А ото ми з ним випадково стрілися, коли «корона» бушувала. Каміння у жовчному стало дуже мене мучити. Приїхали в лікарню. Дивлюсь, пробігає повз мій колишній пацієнт, не впізнає, бо ж усі в масках. Скидаю ту маску і кажу: «Докторе, я вас рятувала, тепер рятуйте мене!» Операцію зробили, як треба, врятували бабу від смерті. Вранці очі розплющила – наді мною стоїть жіночка, вкриває одіялом. Питає, чи не впізнаю її. Виявляється, колись приїжджала до мене у Вовковиї з дитинкою. Допомогла їй моя порада. І так, знаєте, на душі стало радісно, що люди добро пам’ятають…
Замислюється на хвилинку, а тоді додає:
– Якщо мої молитви до Бога та мої знання допомагають людям у біді, то, значить, роблю богоугодну справу. Правда ж?
За кілька днів потому я зателефонувала Оксані Василівні і делікатно поцікавилась, чи не знає вона, з яким проханням приїжджав тоді до баби Мілюськи молодий військовий?
– Сімейні обставини. Він ще двічі був у баби, поки не поїхав воювати.
Раїса КОЗАЧУК
Фото Руслани СУЛІК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!