Облуплений фасад, тріщини на стінах, прогнуті від вологи стелі у кімнатах… Навіть побіжного погляду на будинок, що на вулиці Вишнівецькій у Кременці, достатньо, щоб зрозуміти: його вік минає. Та, як не дивно, тут досі живуть люди, і не якісь там бомжі-екстремали, а батько з шістьома неповнолітніми синами. Їх 40-річний Василь Олійник виховує сам.
«Діти гризли бараболю, по хаті бігали собаки»
Олійники мешкають у двох кімнатах: в одній – батько, у другій – хлопці. Обстановка «дитячої» спартанська: три саморобні двоярусні ліжка, стіл, стільці, шафа. На столі стоять комп’ютер і ноутбук, у кутку кімнати – акваріум. У квартирі, де є ще кухня і коридор, – «творчий» безлад: речі розкидані, підлога не підметена, стіни – у дитячих малюнках.
– Хлопці періодично прибирають, але ви застали нас зненацька, – вибачається Василь.
Оселю, де немає газу, Олійники опалюють дровами. Їжу готують за допомогою газового балона. Воду в дім господар завів торік. До аварійного помешкання чоловік перебрався після розлучення з дружиною Аліною, а дітей перевіз сюди рік по тому. На перших порах спали покотом на підлозі в одній кімнаті, поки Василь робив ремонт у другій. Житлові умови й досі дуже скромні, але господар через це не комплексує, навпаки, стверджує, що бідним себе не вважає, бо вміє заробити копійку. До розлучення він обробляв на своєму тракторі городи і поля земляків, розлучившись, їздив на заробітки до Польщі. Там завдяки вродженій кмітливості й підприємливості доробився до добре оплачуваної керівної посади у торговельній фірмі. Міг би працювати й досі, але зробив вибір на користь синів.
Аліна з добротного батьківського будинку без душевних гризот «благословила» дітей на життя з татом. Сталося це після її триденного загулу, наслідки якого розхльобували міліція та служба у справах дітей. Старшому Лаврентію на той час ще не було 14 років, молодшому Денису виповнилося п’ять.
– Після розлучення я допомагав синам, купував усе необхідне, – розповів Василь. – Грошей Аліні не давав. Вона отримувала майже вісім тисяч гривень «дитячих», але постійно скаржилася, що їй їх бракує. Коли у мене з’явилась інша жінка, почала приїжджати з п’яними компаніями на розборки. Я й на заробітки поїхав, щоб втекти від цього дурдому. Якось, коли мене не було, Аліна вигнала з хати мою співмешканку, винесла з приятелями холодильник... У черговий раз повернувшись із Польщі, я привіз колишній кілограмів тридцять м’яса, ковбас. Через кілька днів заходжу – діти голодні, Аліни нема. Кажу: та ж холодильник забитий, зробіть собі канапки. А робити, як виявилося, нема з чого: м’ясо пішло на шашлики, ковбаса – на закуску. Ще один кричущий випадок. Телефонує сусідка Аліни, просить негайно приїхати. «Твій менший, – каже, – ходить по вулиці майже голий, лише пальтечко на плечах і гумові чобітки на босі ноги. Плаче, нікого не підпускає. Чоловік приманив його цукеркою до порога, а далі малий не йде». На вулиці – чотири градуси морозу. Я бігом у машину, прилітаю. Взяв Дениска, відігрів, привіз до своєї хати. Аліна, виявляється, пішла на гульки, а про дитину забула... Згодом старші діти стали проситися пожити у мене, коли повертався з Польщі. Претензії були й у школі: вчителі нарікали, що хлопці не доглянуті, сплять на уроках. Я не раз у Польщі по скайпу бачив: третя, четверта година ночі, а малі сидять в Інтернеті. Запитував: чому не спите, де мама? Кажуть: нема. Вона їм дала комп’ютер і кудись пішла, а дітям що ще треба?
За Аліну взялася служба у справах дітей, відбувся суд.
– Їй припаяли «аж» 15 гривень штрафу за невиконання батьківських обов’язків, – іронізує Василь. – Я приїхав, кажу: купу грошей отримуєш, найми няньку! Вона запевнила, що все вже буде добре. Минув місяць – і знову те саме: мама завіялася, діти – у вільному плаванні. Останньою краплею став випадок, коли Аліна залишила дітей на три доби. Мені розказували: як приїхала міліція, діти гризли сирі бараболі, по хаті бігали бродячі собаки, на кухні стояв сморід – хлопці щось пробували собі смажити. Додзвонитися до Аліни міліціонери не змогли, передали синів сусідам… У службі у справах дітей хотіли позбавити колишню батьківських прав, але до цього не дійшло. Їй лише перестали виплачувати «дитячі» гроші. Вона після цього спакувала дитячі речі й віддала малих мені. Виглядає так, що трималася їх заради грошей. 
«Вона йшла кудись пити»
У день мого приїзду в хаті Олійників не було наймолодшого, 7-річного Дениска. Катаючись на роликах, порвав собі сухожилля. Йому зробили операцію. У лікарні з дитиною зосталася цивільна дружина Василя Олійника. Брати Дениска – 15-річний Лаврентій, 12-річний Маркіян, 11-річний Василько, 10-річний Максимко, 9-річний Матвійко – приємно вразили своєю розкутістю, живими, ясними очима, доброзичливістю. Подумалось: якби дітям велося погано з батьком, вони не були б такими безпосередніми.
У Маркіяна й Матвія – стильні козацькі чуби. Такі ще рік тому мали усі брати. Хлопці не по-дитячому серйозно сприйняли події на Майдані, попросили батька купити їм вишиванки. А Денис замовив «парашут» – так він два роки тому називав український стяг. Частенько вибігав з ним на тротуар, розмахував полотнищем на втіху водіям. Одного разу зупинилась машина, водій запропонував дитині 300 гривень за прапор, але малий не піддався на спокусу. Чоловік поцілував Дениса у чуба і сказав, що він справжній козак.
Незважаючи на ще зовсім юні літа, хлопчики вміють дати собі раду: готують, прибирають, перуть і прасують одяг. Троє з братів народились у березні, під сузір’ям Риб, яке є покровителем творчих особистостей, тому люблять малювати, щось ліпити, майструвати. Уроки Василь з дітьми вчить у формі гри. Найбільше їм подобається татова «математика». Колись чоловік колекціонував старі вози, тачанки. Купив їх з вісім десятків, віднедавна потроху спродує. Фіри Олійника викуповували, до слова, навіть з кіностудії імені Довженка.
– Кажу хлопцям: я купив віз за такі гроші, у ремонт вклав стільки-то, продав за таку суму, – пояснює принцип своєї науки Василь. – То скільки я заробив? Діти рахують-метикують, потім кожен викладає свою версію. Хто правильно порахував, отримує 10 відсотків від вторгованого. У моєму блокноті є розділ, де записаний заробіток кожного. За ці гроші сини можуть купити собі те, що хочуть. Також у кінці місяця всі подають мені щоденники, і за оцінки, вищі за п’ятірку, доплачую по гривні.
Запитала хлопців, чи не сумують за мамою. Хтось сказав «Ні», хтось – «Не дуже». «Вона кричала на нас, кидала самих вдома, ішла кудись пити», – пояснив один з хлопчиків. «З татом, – запевнили брати, – краще. Він нас любить».
Розмовляючи з господарем дому, намагалась уявити жінку, котра так легко позбулася рідних кровинок.
– Яка була Аліна, коли ви познайомилися? – запитала Василя.
– Вона вийшла за мене, коли не мала ще шістнадцяти, я на вісім років старший, – відповів чоловік. – Були сварки, але такі… на рівному місці. Коли згадую, стає смішно. Сидимо, скажімо, говоримо, почали сперечатись – і вже б’ємося. Потім помалу все якось втряслося. Ми спершу в селі жили, згодом переїхали до Кременця, і були часи, коли не мали за що хліба купити. Та я впрігся в роботу: перепродував машини, викупив орендований трактор, купив два комбайни. Тесть хотів на мене записати свою хату, та я сказав, що краще хай пише на дочку. Тоді, мабуть, помилку зробив. Бо згодом, коли сварилися, Аліна кожен раз вказувала мені на двері: пішов з моєї хати! От і пішов, уже назовсім…
Вислухати точку зору Аліни мені не вдалося. Жінка, вийшовши вдруге заміж, зараз живе і працює на Львівщині. Вона, звісно, розповіла б свою правду, але якими словами пояснила би зраду власних дітей, навіть не уявляю. Про Василя ж ті, хто його знає, відгукуються дуже позитивно. Сам себе характеризує так: «Випити можу, але не алкоголік. Не курю, стараюся заробити, де тільки можливо». А на запитання, чи планували стільки дітей, чи так «вийшло», він, маючи лише одну сестру, відповів: «Хотів багато дітей ще з дитинства».
Пропозиції влади неприйнятні
Надійне житло – найбільший нині клопіт багатодітного батька. Якщо дім не ремонтувати, він може обвалитися: сиплеться підмурок. «Добивають» будинок і вібрації від руху важкого транспорту. У підвалі Василь показав, на чому тримається фундамент. Це три дерев’яні стовпи, що підпирають масивну металеву рейку-перекриття. Недавно на рейці утворилася тріщина. Та половина будинку, де мешкають Олійники, висить буквально на волосині.
Олійник-старший розуміє, чим загрожує обвал. Торік він почав самотужки зміцнювати фундамент, але заощаджень не вистачить, щоб довести до ладу те, що, здається, вже не варто відновлювати. Майже сторічний дім є комунальною власністю. Оскільки дві квартири, в одній з яких оселився Василь і діти, приватизовані, то ремонтувати їх місцева влада не зобов’язана. Втім, після того, як умови проживання сім’ї Олійників відзняли журналісти всеукраїнського телеканалу, в мерії Кременця заворушилися: пообіцяли знайти підрядника для ремонту підвалу та гроші, 110 тисяч гривень. Міський голова Олексій Ковальчук запевнив, що питання про виділення коштів винесе на найближчу сесію. Проте розгляд відбувся лише через місяць, і сума фігурувала вже інша – 50 тисяч.
– На час ремонту мені пропонували перейти в гуртожиток, а дітей оформити в інтернат, – пояснив Василь Олійник. – Я цю пропозицію відкинув. Подумав: мене позбудуться, будинок під час ремонту, випадково чи ні, завалиться, гроші спишуть, а я залишуся біля розбитого корита. Зможу претендувати тільки на першочергове право придбання земельної ділянки. Не впевнений, що найбільше заплачу за неї під час конкурсу. Хата ж на центральній вулиці, це золота земля. Боявся також, що синів з інтернату не віддадуть, якщо втрачу житло. Влада розглядала й інші варіанти: хату знести і на її місці побудувати нову або ж купити готовий дім на іншій вулиці. Та будівництво я не потягну.
Василь зізнався: часом опускаються руки від утоми, переживань за непевне житло. Але коли сини підійдуть, притуляться, щоб їх приголубили, – де й сили беруться. Іноді представники благодійних фондів привозять для дітей харчі, одяг. От якби знайшовся якийсь добрий чоловік, котрий подарував би цим хлопцям житло, думала, прощаючись із сімейством Олійників.
Світлана КЛОС,
Тернопільська область
Фото автора і з власного архіву Василя Олійника
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!