Після жорстоких катувань волинянина стратили у полоні

Після жорстоких катувань волинянина стратили у полоні

Волинь

Минулого тижня Маневиччина прощалася 42-річним мешканцем села Матейки Василем Демчуком. Він потрапив у полон під час боїв за Дебальцівський плацдарм. Бойовики живим знімали його на відео, а через деякий час він опинився у донецькому морзі з понівеченою головою без вуха.

Розповідь про героя надрукувала Маневицька районна газета «Нова доба».     

Василь був п’ятою, передостанньою, дитиною сільської родини. Десятилітнім, став напівсиротою, залишившись без материнської опіки. Проте турботою, завдяки батьку, старшим братам та сестрам, хлопець обділений не був. Тому і виріс, як свідчать усі, хто його знав, добродушною та справедливою людиною. 

– Вчився Василь добре, – пригадує старший брат Петро. – Виконував і домашню роботу: пас корів і доїв їх, ходив за плугом, косив. Любив ходити риболовлю, полювання, а також збирати гриби.

Перед армією хлопець закінчив Колківське СПТУ, став трактористом. Професійні навики знадобились під час служби в танкових військах.

Оскільки в Матейках роботи практично не було, останнім часом Василь жив у старшого брата Петра в селі Забороль Луцького району, що неподалік Луцька. Вивчив секрети будівельної справи, допоміг брату завершити будівництво дому. Брався за все – робота у його руках просто горіла.  Аби заробити копійку, разом із сусідом Іваном, з яким товаришував з дитинства, робили ремонти квартир у Луцьку.

– Він ніколи й гадки не мав відмовлятися від служби, завжди був справжнім патріотом – пригадує Іван. – Завжди говорив: «Якщо треба, значить треба». Тож, коли отримав повістку, відразу пішов у військкомат, а ремонт у черговій квартирі я вже завершував сам.  

Мобілізували Василя Демчука у серпні 2014 року. Спочатку направили  в навчальний центр у селі Старичі. А після зарахування до 30-ої ОМБ, де став командиром БМП, протягом місяця проходив бойове злагодження на Миколаївському полігоні. Далі чекало бойове завдання з охорони шлюзів біля кордону з Кримом.

Василь часто телефонував родичам. Востаннє бачили його рідні у січні 2015 року, коли приїздив у місячну відпустку. Проте за десять днів до її завершення всіх відкликали через обстріл Маріуполя. Боєць швидко спакував речі і без зайвих розмов попрямував у частину. Після бойових завдань поблизу Маріуполя направили в найгарячішу точку того часу. 

– Коли ми дізналися, що Василя перекидають під Дебальцеве, стали ще більше хвилюватися, – пригадує Петро Демчук. – Бувало, по кілька днів без дзвінків.

12 лютого пану Петру подзвонив товариш Василя Іван і повідомив, що Василь пропав. Вони ще 9 лютого з групою бійців вирушили колоною з передової в тил за боєприпасами і не повернулися. Їх почали шукати. На третій день виявили розстріляну техніку, але без бійців. Того ж дня Петро Демчук написав заяву про зникнення брата у відповідні органи в Луцьку. А ввечері того таки 12 лютого донька пана Петра натрапила на відеоролик в Інтернеті, на якому було видно, як Василя Демчука взяли в полон і показали військового квитка. У рідні зародилася надія, що незабаром побачать сина, брата та дядька живим. Стали думати, як його дістати із полону, звертались до волонтерів.

– Десь через місяць нам надіслали світлини, де Василя везуть у причепі позашляховика, – продовжує Петро Гервасійович. – Він сидів, ще двоє біля нього лежали, і ще декілька жвавіших у кузові. Та після цих двох фотографій виставили і третю, де вже було видно, що наш Василь лежить в морзі, як згодом виявилось, у Донецьку. Тіло було понівечене, голова – як спущений м’яч, яким грали у футбол, без одного вуха. Волонтери займалися, аби забрати тіло Василя та інших бійців, які на той час вже були прикопані.

Нелегко було впізнавати брату та сестрі понівечене тіло їхнього Василя у дніпропетровському морзі. Допомогло, те, що мали знімки вставлених передніх зубів і шрам на руці – одного разу невдало рубав дрова.

Доставляли тіло нескореного бійця на малу батьківщину волонтери із Луцька, односельчани ж зустрічали героя, стоячи на колінах. Провести в останній земний путь молодого чоловіка прийшло чимало люду. Тут і перша вчителька Марія Спиридонівна Мокійчук, яка добре пам’ятає спокійного, врівноваженого хлопчика, який завжди поважав старших і був хорошим товаришем для однолітків. Тут і цивільна дружина Галина із сусіднього села, яку Василь покохав, коли вона навчалася ще в одинадцятому класі, і з якою після різних життєвих перипетій врешті-решт мріяв укласти шлюб після демобілізації. Не судилося…

До місцевого храму, а потім до кладовища труну на руках несли працівники військового комісаріату, яких періодично змінювали місцеві парубки. Печальними мелодіями, сумну новину сповіщав на всю округу духовий оркестр.

Схожі новини

© «Вісник»

Передрук будь-якої інформації можливий лише якщо гіперпосилання на «Вісник+К» стоїть не нижче другого абзацу і у кінці матеріалу не має позначки «Передрук заборонений». Перепублікація матеріалів із друкованих видань «Вісник+К» та «Люди і долі» можлива лише із письмового дозволу редакції.

Наші інформери

«Вісник» в соцмережах

Журнал «Люди і долі»

×
Приєднуйтесь!