«Розкажіть про Німеччину», – змалку просила внучка Оля свою бабу Ганну Шум і зачаровано слухала розповіді. Лише через багато років усвідомила, яку біду та голод, страх перед невідомістю, жахливі випробування пережили її предки. Відступаючи, німці вивозили з Полісся цілі родини працьовитих господарів. Серед кількох сімей із села Хворостів Любомльського району на німецькій землі опинилися і Солодухи – батьки Катерина та Ілля, син Марко з дружиною Євдокією та малолітньою дочкою Ганною.

 

86-річна баба Ганна, плачучи, розповідає про той страшний 1944 рік. Назву місця, де працювала, пам’ятає і через 70 літ. «Дюнеберг гісахт брандерборг бей Гамбург», – скоромовкою називає адресу. А от багато чого іншого вже призабула. Тому розповідь, згадуючи спогади покійних родичів, зі сльозами на очах доповнюють внучка, син та невістка, у яких тепер в Луцьку баба доживає віку. 

Коли у 1944 році фашисти відступали, Солодухів за кілька днів попередили, що вони як робоча сила є у списку на вивезення до Німеччини. На той час ці господарі мали багато землі, хату під бляхою. Про всяк випадок закопали у льосі сало, туди замурували і кухрі, тобто скрині з речами. Із собою взяли їжу, дещо з одягу, бо не знали, що їх чекає. Те все добро погрузили на свої підводи. Цілий обоз возів вервечкою їхав до Любомля. Деяким односельчанам навіть вдалося крутнути з вузької лісової дороги і втекти. Солодухи не змогли – на їхній підводі сиділи озброєні німці. 

– У Любовні (Любомль – авт.) забрали наши хороши кони, а нас погрузили у товарняки без вікон і зо штири ночі везли, – стиха розповідає баба Ганна. – Їдне коло другого спали на соломи, яки лахи накидали. У підлозі була дирка, так і ходили по нужді. 

У Німеччині деяким родинам з Хворостова пощастило – працювали у бауерів (німецьких господарів), там жилося легше. А Солодухи опинилися поблизу Гамбурга на пороховому заводі, який, до речі, був замаскований під землею. Як каже баба Ганна, «росло дерево на ньому». Конвоєм робітників забирали з бараків і вели на завод. Батько Ганни Марко був хазяйновитим, майстром на всі руки, тому у вільний від роботи час робив з дерева лавки, столи, плів з берези віники. За це наглядачі його хвалили, плескаючи по плечу, але наказували працювати тільки стоячи. 15-річну Ганю як малолітню забрали на кухню у табір голландців.

– Їх кормили ліпше, як нас і рускіх, – розповідає баба Ганна. – Я чистила картоплю, кришила капусту. А нашим давали їдну брукву. Мені батько зробив у пальтечку дирку, я на дно кидала картоплю, бо на виході дивилися кишені. Ото за неділю нанесу картоплі, то в нас уже свєто. Коло барака була посадка. Туди німка виносила нам помиї і ставила, щоб ніхто не бачив. Кожне за халявою мало ложку, то повклякаємо коло тих помий і їмо… – бабин голос дрижить від страшних спогадів. – Їден із села робив у баура, то нам приносив яблика. У неділю був виходний. З дивчєтами ходили у Дюнеберг на базар. Я пацьори (намисто – авт.) собі купила, допєру їх вже нема. Одежу не купляли, бо мали у що перебратися. Дивилися, як на річці Ельбі пароходи ходять. Односельчанка Марфа йшла у німецьку церкву і казала: «Всім дають книжечку, і мені дають, вони перегортають листки, і я гортаю». Вона нічо не понімала, – баба Ганя сміється, згадуючи цей епізод. 

Поліських остарбайтерів звільнили американці, які вночі розбомбили завод, бараки, інші приміщення. На щастя, ніхто з хворостівських не загинув у тому пеклі. А Солодухи за чудесний порятунок повік дякували іконці Спасителя, яку привезли сюди із рідного села. Коли налетіли літаки союзників, усіх робітників німці загнали в бункер. Ілля чомусь затримався в бараці, у той момент зіперся об стіну, на якій висів образ. Дід залишився живим, а стіна – неушкодженою, хоча барак… зрівнявся із землею. Через роки баба Дуня, Ганнина мати, наказувала дітям і внукам берегти той святий образок, який їх врятував. 

Після бомбардування Дуня, побачивши, що голландська кухня розтрощена вщент, стала шукати Ганну. На перепоні став німець, але мати заплакала: «Кіндер кляйне». І наглядач впустив її на цю територію, ще й дозволив набрати у фартушок цукру, шоколаду, консервів, які валялися біля розбитого складу. 

Звільненим остарбайтерам війська союзників запропонували вибрати собі країну для подальшого проживання. 

– Влас із Хворостова забрався до Гамерики, потім приїжджав у село, то таким паном став! – згадує баба Ганна. – Мій батько тоже туди хтів їхати, а мати вперлася: додому – і все! 

А у Ковелі Солодухів цілий тиждень у застінках допитували кадебісти. Бо на Марка мали донос, що він збирав кожухи для німців. На щастя, свідчення не підтвердилося, і змордовані Солодухи не загриміли до Сибіру (деяких односельчан вивезли). В рідному селі їх знову чекала біда. На місці добротної хати було попелище. Вцілів лише льох, де завбачливо приховали своє добро, коли від’їжджали. 

– Дякувати Богу, викопали сало, то мали що їсти, – каже баба Ганна. – Жили у шпихерику (приміщення, де зберігалося зерно – авт.). Там змурували піч, щоб їсти варити. А потім хату построїли. Батько у ліс їздив вночі, на лоб чіпляли хванарі: засвічували їх і крали дерево, бо лисничий не давав. 

…Відтоді минуло 70 років. Тяжко доводилося Солодухам знову обживатися, та вони звикли до праці. Той шпихерик, у якому тулилися після війни, стоїть і дотепер. Серед добра, яке прихопили з Німеччини, особливо згадують шкіряні черевики, які довго носили, та мішки з порохового заводу, що й досі… служать. Та найбільше бережуть родинну цінність, яку привезли назад з Німеччини – іконку Спасителя, що врятувала Солодухів у пеклі. Цей образок шанують і зберігають у своїй старенькій повоєнній хатині. Як і заповідала баба Дуня.