– Не вициганив при цьому ні копійки в держави, – каже його дружина. 

– А найбільша проблема – бюрократична: як поставити і де, – додає Микола Панасович.

Понад десять років тому у чоловіка виникла думка вшанувати 18 односельчан, які загинули 21 червня 1941 року у Луцькій тюрмі, серед них був і його батько. 

– Я задумав поставити хреста на цвинтарі, бо всім людям, які пропали, було заведено ставити біля церкви або на середохресній дорозі. Сталевого хреста встановили на тому місці, де у 41-му році після сорока днів загибелі була насипана символічна могила. 

Наступним пам’ятником Микола Маначинський вшанував радянського льотчика, якого збили 15 липня 1944 року поблизу села. Літак загруз в болоті. Переповідали, що лише хвіст було видно. Тодішній голова колгоспу проводив різні запити, але не вдалося з’ясувати прізвища загиблого. 

– Я вирішив поставити там пам’ятного знака. Хрест не підходить, бо той чоловік міг бути мусульманином, буддистом, будь-якого віросповідання, – розмірковує Микола Панасович. – Знайшов дві плити колотого каменю, вибив число і рік загибелі. 

24 серпня минулого року відбулося урочисте відкриття пам’ятника про перебування у Старому Загорові майбутнього гетьмана Івана Мазепи («Вісник+К» писав про це у номері від 18 грудня 2014 року). Цією ідеєю Микола Панасович захопився разом із Василем Чабаном, Олександром Дацюком та Ігорем Бараном.

Четвертий пам’ятник – на честь 28 вояків УПА зі Старого Загорова, які загинули за волю України у воєнні та повоєнні роки від поляків, німців, червоних партизанів та від НКВС.

– Усіх загиблих знаємо поіменно, – каже Микола Панасович. – Розповім декілька випадків. Костючко Філімон служив у Волинському полку і допомагав Леніну бороти царат, а його син Петро був упівцем. Збирався за кордон, і перед тим, як посповідатися в церкві, пішов до подруги. З боку Білополля їхала червона партизанка, хлопця побачили і забрали. У Заведові, в штабі, йому поламали ноги, руки, ребра, вирвали язика, викололи очі. Закатували сина, батько котрого дав їм владу! Інший випадок стався у Цевеличах. Сунулася дивізія Ковпака, яка називалася вже дивізією спеціального призначення. Хоч офіційно боролися з німцями, мали негласну вказівку: всіх мужиків середнього віку вбивати. В Привітному було п’ять чи шість німців, десять в Локачах, та вони їх не зачіпали. Якраз стояло спекотне літо, люди після тяжкої праці спали в клунях. Вранці встає чоловік з жінкою – а у дворі червоні стоять. «Ти чєво здєсь?» – питають. «Я хазяїн, тут ночую» – «А почему нє в комнатє?» – «Жарко» – «Ти бандера». І забили ні за що. Інший чоловік загинув під монастирем у Загорові, хтось вмер в січі Вовчака, ще когось в Микуличах забили. 

Пам’ятник на честь загиблих односельчан буде встановлено біля школи. А поки ще стоїть у гаражі в Миколи Маначинського.