60-річний Василь Вознюк з дитинства не чує і не говорить. Його мама Віра Климівна зізнається: коли була вагітною, пережила сильний стрес. Очевидно, від того син народився з вадами слуху. Але ріс жвавим, майстрував змалку. Ще у школу не ходив, а вже зробив шухлю, якою зручно копати торф. Це побачила вчителька спеціалізованої школи з Володимира-Волинського, коли приїхала до Вознюків вмовляти віддати сина на навчання. Але вмовляти не довелося. 

– Я кажу: тебе хоче забрати писати, – згадує Віра Климівна. – Він кивнув, що піде. Що я вдома його научу? Чотири роки вчився у Володимирі, чотири – як кращий учень у Києві. І знаєте, почав трохи говорити, що ми його розуміємо. Наприклад, мені шепче: «Мамо, я Любче». То знаю, що їде в сусіднє село.

Домашні стиха питають Василя, а він по губах читає і відповідає. Незнайомим, звичайно, важко зрозуміти. І хоч Василь не чує, мені здалося, що вловлював зміст нашої розмови.

– А от їхню мову, жести я геть нічого не понімаю, – додає брат Володимир, – хоча і я, і мама знаємо їхню азбуку. Часто його провідують друзі, з якими він зустрічався у їхньому клубі в Луцьку, колишні однокласники. Якось приїжджала жінка з Америки, з якою він вчився у школі.

Попри те, що Василь не чує і не говорить, доля покидала його по світах. Після школи працював аж у Свердловську на заводі «Уралмаш», де стоїть неймовірний шум. Більше п’яти років обходив від аулу до аулу Узбекистан, де живе мамина сестра. Там фотографував місцевих жителів, які далі свого поселення не виїздили. Таким чином на знімках заробляв гроші. А потім повернувся у рідний Козин до батьківської хати, став господарювати, лагодити техніку.

– Що Василь вміє ремонтувати? – цікавлюся.

– А ви спитайте, що не вміє, – хвалить брата Володимир. – І машини, і мотоцикли, і трактори... Якщо я роблю двигуна, то вухо прикладаю, щоб почути, як він працює. А Василь усе пальцями нащупає. Як заведе мотоцикл, то руками слухає. І так добре вміє зробити, що не придерешся! Часом буває, приїжджають, просять зажиганіє виставити, мотора зробити. То машину поладити, то електрику зробити, то столярку. Все вміє. Видно, батькові гени пішли. Наш батько і ковалем був, і хати строїв, і колодязі копав. А як Василь вміє рисувати! Колись усі мої альбоми перемалював, карикатури з газет. Але не вчився на художника, бо хотів рухатися.

У цю гарячу пору Василь не сидить у хаті, тому і ми дивом застали його вдома – якраз приїхав на тракторі з поля. Поки розмовляли, постояв біля нас, а тоді підійшов до трактора: позаглядав-підкрутив. Пообідає – і знову у поле.