Життя так склалося, що я залишився один. Мені 66 років, отримую пенсію, заощаджень не склав. Була колись у мене велика сім’я, жінка, три доньки. Але потім я з дружиною розлучився, і вона, як і всі на той час (а вона швачка-закрійник, закінчила колись курси в Ризі «Рига-Модас» і є гарним фахівцем), поїхала в Італію. Мабуть, добре там влаштувалася, бо згодом перетягнула до себе дочок. Мені залишила тільки хату, в якій ми жили, але це не мій дім, а її спадщина, і я тут лише на правах квартиранта. Жити важко, у будинку цьому немає ані газу, ані води, жодних нормальних умов. Поки я був здоровий, якось справлявся з цим становищем. Але життя вирішило мене «загартувати» остаточно – наслало на мене туберкульоз. Тепер лікуюся в тубдиспансері, допомогти нікому, важко, навіть пляшку води нема кому мені принести. Що робити? Мав колись друзів багато, але одні вже пішли в кращий світ, а інші, злякавшись моєї хвороби, навіть двері не відчиняють. Поки я в лікарні, але опісля змушений буду піти у свою Самотність…