Первісток Валентини і Віктора Альона – інвалід з дитинства. Жінка з гіркотою каже, що з дівчинкою було би все добре, якби не недбалість медиків…

– Вона родилася семимісячною, але цілком здоровою, – згадує Валя. –  Як мені потім сказали лікарі, легені відкрилися, та були недорозвинені. В результаті Альонка не отримувала достатньо кисню. Якби ж то її відразу помістили у кувез! У Турійську тоді він не працював. У Луцьк нас відправили лише на десятий день! Досі пам’ятаю, як тільки поступили, медсестра взяла дитину і стала пеленати. А мала – у крик. «Знову інваліда привезли, нащо було стільки дитину тримати?» – пробурмотіла до себе. От тоді й дізналися про все… В Альонки в результаті кисневого голодування відмерли клітини центральної нервової системи, які відповідають за рух. Лікарі казали, добре, що хоч голова не постраждала… 

Сьогодні Альоні Сохацькій – двадцять років. Це гарна дівчина з розумними ясними очима, довгим пшеничним волоссям і світлою посмішкою. Батьки робили все від них залежне, аби полегшити життя своїй доні – двічі на рік возили у санаторій, масажі, індивідуальне навчання. Дівчина закінчила середню школу. 

– Коли були у Луцьку, то психолог дивувалась, як дівчинка з такими проблемами із села і вчиться у школі? – з гордістю говорить про дочку мама. 

Сьогодні Альона – дипломований бухгалтер. Професію здобула у санаторії Холодної Балки Одеської області.  

– Там можна було вчитися на овочівника, швачку, взуттєвика. Я ж обрала бухгалтерію, бо нею можна займатися дистанційно. Тоді у мене ще були ілюзії, – гірко всміхається Альона. – Сьогодні я розумію, що, яку би професію не обрала, важко реалізувати себе, будучи обмеженою територією Осьмиговичів. По суті опинилася замкненою у чотирьох стінах. Раніше я частіше їздила на лікування, більше було спілкування. Сестра Маша з нами жила. Зараз вона вчиться у Луцьку. Однокласники також. Спілкуємося тільки у соціальних мережах. Та й то виходить це через раз. Комп’ютер у мене дуже старий. Та й Інтернет поганенький. Я дуже люблю бути вдома, але тут одиноко. 

Щоб ви розуміли, Осьмиговичі розташовані за п’ять кілометрів убік від дороги на райцентр Турійськ. Але виїхати звідти дуже важко. З Луцьком праaxктично прямого сполучення немає. 

– Раніше селом проходив автобус на Синявку. Зараз підприємець не пройшов тендер і заїжджає, якщо має бажання, – каже Валентина. – Тут і здоровим виїхати із села важко. Не кажучи вже про хвору Альонку.  

Сама ж Альона мріє про більш потужний комп’ютер і роботу. Дівчина погодиться на будь-яку, аби не сидіти цілими днями без діла.  

Вона дуже хоче заробляти гроші. Вони родині Сохацьких украй необхідні. Адже мамі Валі та сестрі Маші лікарі поставили важкий діагноз – онко.  

В турботах про старшу доньку Валентина Сохацька мало звертала уваги на себе. Досить легковажно спочатку поставилася і до кашлю, який «причепився» у січні 2006 року. Тим більше, що лікарі заспокоювали: нічого страшного, рентген нормальний. Проте кашель не проходив.  

– Навіть моя мама зауважила: «Недобре, Валю, ти кашляєш». Наприкінці року поїхала у Луцьк. Там лікар сказав: «Давайте будемо різати». Питаюсь: «А що?» Він каже: «Розріжу і побачу». Господи, так треба ж знати, що різати! А потім ошелешили: у вас онкологія. Життя йде не на хвилини, а на секунди. І дали тиждень на роздуми. Я подумала і поїхала в Київ. 

У столиці Валентині Сохацькій і поставили діагноз – «злоякісна лімфоепітеліальна тімома 3-4 ступеня». Метастази вже у легенях. Оперувати не було сенсу. Жінка тоді мала лише 32 роки. 

Відразу пройшла три хіміотерапії. Результати вразили лікарів – пухлина зникала. Та через рік знову довелося йти на променеву терапію. Потім сказали робити операцію, відрізали частину легень. Але за три місяці пухлина виросла на п’ять сантиметрів. Узяли тканину на аналіз. Вона була доброякісною. 

– Я лікувалася вже п’ять років, коли лікарі почали сумніватись у діагнозі. Направили на нові аналізи. З’ясувалося, що лікували не ту хворобу. В мене лімфома Ходжкіна. Це зовсім інший діагноз. Раніше я була пацієнтом відділення торакальної хірургії, а тепер – гематології.

Загалом за вісім років Валентина Сохацька перенесла 20 хіміотерапій.   

Організм за цей час став надзвичайно ослабленим. Але жінка не здається. Зараз вона лікується травами. Це їй порадили самі онкологи. Адже додаткової «хімічної атаки» може не витримати серце.   

Здавалося б, що на цю родину достатньо випало тяжких випробувань. Але доля послала ще одне: два роки тому, в жовтні, молодша донька Маша, яка вже вчилась у Луцькому коледжі харчових технологій, пожалілася, що у неї одне плече набагато вище за друге. Оскільки дівчині нічого не боліло, пішли до хірурга, ортопеда у Луцькій поліклініці. Спеціалісти розвели руками, мовляв, можливо, сумку довгий час на одному плечі носила. Але аналізи були погані – високі лейкоцити. Призначили антибіотики. Лейкоцити впали, а плече на місце не стало. До того ж почало боліти. І знову мама ходить з донькою до лікарів. УЗД – нормальне. Порекомендували примочки прикладати. 

– Ми три місяці так ходили по лікарях, – пригадує Валентина. – Коли я сказала про свій діагноз, то порадили для заспокоєння здати аналізи в онко. То було напередодні Нового року. Далі Маша почала кашляти. Після Водохреща я повезла її до своєї лікарки у Київ. Там діагностували лімфому Ходжкіна. Почались обстеження, пункції. В доньки було все набагато серйозніше, ніж у мене. Їй зробили операцію, з шиї вирізали частину лімфатичного вузла. Зараз рік спостерігаємося. Ніби все нормально. Ходжкіна ж лікується. Звідкіля взялася ця напасть – лікарі пояснити не можуть. По спадковості це не передається. Професор каже, можливо, вплинули зовнішні фактори. 

Сьогодні Марія Сохацька продовжує навчання у коледжі, підробляє у туристичній фірмі.  

У невеличкій оселі в Осьмиговичах за розмовою з Валею і Альоною я просиділа до двох годин. Шкода, що не побачила Віктора Сохацького. 

– Він зараз на полі, до зими його готує, – пояснила Валентина. – У нас же господарство велике – два гектари землі, двоє биків, дві корови, двоє коней, шестеро свиней. Гроші на лікування йдуть шалені. Треба виживати. 

– Якби не тато, я взагалі не знаю, як би ми жили. Він за нами трьома доглядає. За нас працює. Тому я й хочу почати заробляти гроші, – гірко всміхається Альона. – Йому ж важко. Влітку спить лише по три-чотири години. Він навіть корів сам доїть, бо мама не може. І городи сам сапає…   

Родина Сохацьких дякує всім, хто в скрутну хвилину допоміг їм. 

Гроші на лікування збирали у селі, родичі давали, у коледжі підтримали. Самим було б дуже важко. Щоб ви розуміли, одне обстеження на позитронно-нейтронному томографі вартує вісім тисяч гривень. А лікування… Не кожен чоловік витримає те, що доводиться Вікторові Сохацькому. Дуже він любить своїх дівчат. І вони йому платять взаємністю. 

P.S. Аби допомогти родині, можна перерахувати кошти на картку ПриватБанку  5168755308347984.