З різницею в годину

 

 

 

Це тепер Юрієва дружина Ольга спокійно розповідає про ті сумні події. А тоді, зізнається, було водночас і страшно, і дивно. Життя свекрів справдилось, як у казці: «Жили довго і померли в один день». 

– Зійшлися батьки 1960 року, – переповідає родинну історію невістка Ольга Сахарчук. – Один за одним народилися сини Юрій та Анатолій. Найменшою була дочка Майя, але її маленькою збила на смерть машина. Весь вік батьки прожили нерозписані. Чому? А хтозна. Свекор замолоду був одружений з набагато старшою жінкою, в якої діти були його однолітками. Потім її покинув і пристав до Євдокії, молодшої на 12 років. Мабуть, з тою першою жінкою не розлучився. Свекруха була з Білорусі. То, коли взнала, що вагітна, вернулася до себе на батьківщину. Але його сестри поїхали і забрали її назад. З того часу вони вже не розходилися, а жили на віру до самої смерті. Було по-всякому: коли сварилися, коли мирилися. Не раз мати втікала в Білорусь. Бувало, що й плакала від нього, але куди подінешся? 

Євдокія Іванівна працювала до пенсії у колгоспі. А Кирила Костянтиновича й досі пам’ятають у навколишніх селах, бо був знаним ветлікарем. Навіть у вісімдесят шість за ним приїздили з проханням «почистити» кабанчика. Був жвавим, у силі, міг і на горище сам вилізти. Хоча років п’ятнадцять тому пережив інфаркт. Оскільки був фахівцем, то нерідко сам призначав собі ліки, бо знав їх склад.

– Після зимових свят батькові стало віднімати руку, мову. Надумали забрати в лікарню, а він ще й впирався, хоча ніколи від лікарів не відмовлявся, – розповідає Ольга. – Виявилося, що пережив інсульт. Йому стало краще, і ми забрали його до себе у квартиру в Луцьку, щоб оклигав. Сам їв, сидів, не блудив, мав пам’ять.

А в той час у матері в селі гостював син Анатолій, який живе в Росії у Волгоградській області. Відсвяткував Різдво, Водохреще, тому, почувши, що батькові набагато ліпше, надумав збиратися додому. Хоча мати, ніби відчуваючи біду, просила лишитися до 8 березня, коли в Анатолія день народження. Та він усе-таки поїхав.

Ольга розповідає, що коли матері по телефону казали, як дідове здоров’я, вона ще не на жарт сердилася: «Він уже вік прожив, треба за внука-солдата переживати». Тоді якраз Майдан стояв. Але, що цікаво, Євдокія Іванівна в Луцьк у синову квартиру чоловікові навіть… їсти передавала. Діти обурювалися: мовляв, він тут нагодований, доглянутий. Але баба впиралася: «Нехай знає, як я за його дбаю». А одного разу відправила йому листа, якого дотепер зберігає син Юрій. Писала: «Побудь у Луцьку, а в березні, як стане тепліше, тебе привезуть додому». Слова пророчі, бо й справді привезли – 2 березня, на власний похорон.

– Батькові було краще, а в суботу ввечері погіршало, – згадує Ольга. – Викликали «швидку», бо дід сам попросився назад у лікарню. Обвів помутнілим поглядом нашу квартиру і поїхав. Ніби відчував, що тут останній раз.

А в неділю, 2 березня, якраз опівдні, з лікарні пролунав дзвінок: «Дід помер». Відразу ж діти зателефонували його дружині в село. Вона трималася, сказала, одяг приготований, скерувала, що купити. А коли до неї зайшов сусід по воду, гірко заплакала: «Що я буду сама робити?» Адже змолоду слабувала, мала неважне здоров’я, постійно пила ліки від тиску.

– Через годину дзвоню на свекрушин номер, – згадує Ольга. – Бере трубку сусідка. «Де баба?» – питаю здивовано. «Нема, – каже, – померла». Від тих слів я аж затряслася. Дзвоню чоловікові. Не міг відразу й второпати, хто вмер. А коли дали знати Толіку в Росію, то він плакав, картав себе, що не послухав матір і таки за тиждень вернувся додому. На похорон вирішив не їхати – дорога неблизька. Уявіть, о дванадцятій йому дзвонимо: батько помер, а вже о першій – мати. Здуріти можна!

Виявляється, Євдокія Іванівна, почувши звістку про смерть чоловіка, подалася до сусідки, мабуть, просити про допомогу. Поволі, спираючись на палицю, дибала доріжкою вздовж траси. І раптом впала. Це побачив водій, який проїжджав поруч, зупинився. Кинувся до неї – була без свідомості. Збіглися сусіди, медичка, але жінка вже не дихала. Тепер треба було готувати до похорону і її. Поки в село приїхали діти, матір уже нарядили.

Так померли 86-річний Кирило Степанюк та його 74-річна дружина Євдокія Сахарчук. Прожили вони разом 54 роки. Не раз жінка, нарікаючи на прикрий характер чоловіка, жартома казала, що не хоче на тому світі лежати поряд, просила, щоб поховали біля маленької Майї. Діти так і зробили: похоронили поруч з дочкою, але разом в одній могилі з дідом. Адже відійшли у вічність в один день, а це, що не кажіть, – факт незвичайний.