Як виявилося, то лише якась невеличка частина образів, бо за своє життя Петро Остапчук відновив, написав, оздобив сотні ікон для церков у навколишніх селах. Для місцевого Михайлівського храму намалював цілий іконостас, а шлюбні ікони є чи не в кожній хаті у Підгайцях.

– Чоловік мій завжди щиро вірив у Бога, – згадує Раїса Іванівна. – Змалку пас людські корови, коли вони десь заблукають, то лише завдяки молитві їх міг знайти. Чесно вам признаюся, не раз мені казав: «Я вірю в десять разів більше, ніж ти, хоч бігаєш до церкви». Таку мав сильну віру. А якою набожною була його бабуся Марія! За свого сина-одинака, а Пєтіного батька, цілу війну молилася – і він вернувся живий і не скалічений. Чоловікова мама кожну молитву починала словами: «Не дай мені, Боже, бачити смерті своїх діток, хай будуть здорові». Виріс у набожній сім’ї.

Та замість живописних картин і духовних образів Петро Кузьмич мусив у армії оформляти стенди, а згодом малювати партійних вождів. Адже, крім посад директора Будинку культури й кіномеханіка, працював художником у колгоспі. Тож його портрети Леніна, Сталіна, Енгельса, Маркса, Брежнєва займали почесні місця в колгоспній кімнаті тваринника, у парткабінеті. З розвалом Союзу Петро Кузьмич втратив роботу. І тому лише у 90-х узявся за ту справу, яка була до душі, – творити для Бога та людей. У селах зводилися храми, й чоловік став писати ікони, робити чеканку і рамки до них. 2010-го його образ Божої Матері був відзначений у Києві.

– «У церкви ти віддав сотні своїх ікон, а в мене ще нема», – якось поскаржилась я йому, – розповідає Раїса Іванівна. – І тоді він став на свята, ювілеї дарувати мені образи, бо знав, що це найкращий подарунок.

А ще співрозмовниця запевнила: кого сфотографує під іконами Петра Кузьмича, тому ведеться у житті, успішно йдуть справи, особливо у кар’єрі та бізнесі. У її хаті були відомі люди Луцька, які тепер обіймають високі чини.

Дітей у подружжя, яке прожило разом більше півстоліття, немає. Дався взнаки нещасний випадок, який стався з Раїсою Іванівною у молодості. Проте жінка не сумує. З 2008 року очолює Луцький районний осередок «Союзу організацій інвалідів України». До неї часто навідуються племінники, колишні учні, доглядає 94-літнього тата. Шкодує лише, що з чоловіком так і не повінчалися. А його ікони має намір колись віддати у музей – щоб усі люди могли ними милуватися.