Біля зруйнованого Катиного будинку лежали трупи

У грудні 2015 року в пари народився спільний синочок Євген, який на час наших відвідин тихенько посопував у своєму ліжечку. Похрестили маленького на Різдво у батьківській оселі Віталія, де спочатку і жили молодята. А познайомилися вони в місті Краматорськ Донецької області. Катерина працювала у місцевому кафе, куди часто заїжджали хлопці-вояки. Нині Віталій і не пригадає, чим саме запала у серце йому ця жінка. Але почуття, які спалахнули, гріли протягом усього перебування на Донбасі. 

– Ми зустрічалися чотири місяці, – розповідає Віталій, – а тоді нашу бригаду перевели в інше місто – Соледар. Воно приблизно за 70 кілометрів від Краматорська. Сумував за Катею і, як тільки мав можливість, брав таксі та мчав до неї. Згодом знайшов квартиру і перевіз Катю з її сином Данилом ближче до себе. 

Віталій, як справжній чоловік, швидко приймав рішення та діяв. Зізнається, ніяких романтичних пропозицій не робив, а просто сказав: «Як відслужу, забираю тебе з Данилом на Волинь». Пояснює це просто: 

– Можна було лишитись у Краматорську. У великому місті й роботу легше знайти. Але страшно, що це зона бойових дій. Боявся не за себе, а за них. Вже був випадок, коли у двір Катіного будинку влучив снаряд. Вона саме їхала у таксі, а вдома лишився Данилко. З першого по шостий поверх повибивало вікна. До дев’ятого, де вони жили, хвиля не дістала. Коли Катя приїхала, біля під’їзду лежали трупи. Ось така реальність, а не картинки з телевізора. Тому моє рішення не обговорювалося. 

«Западенці тебе вб’ють і з’їдять»

Як же було Катерині? Чи не боялась отак відразу довіритися українському солдату, адже ставлення на сході до наших бійців не завжди приязне. Чи не страшно було їхати до «бандерівців»? Жінка лише усміхається на такі мої запитання. 

– Так, – погоджується. – Навіть у нашому місті в одній стороні підтримували військових, а в іншій називали бандерівцями, хунтою. Сварилися: «Чому ви сюди прийшли?! Вас ніхто не кликав! Ми хочемо до Путіна!». Я ж підтримую Україну. І моя мама, яка живе у Криму, – теж. А от батько – за «ДНР». Ми з ним нормально спілкувалися, та коли він почув, хто буде зятем, розсердився. Через це зараз і не розмовляємо. Я зробила свій вибір і не шкодую. Бабусі, двоюрідним братам і сестрам сподобався Віталік. А друзі, коли почули, що я збираюся виїжджати на Західну Україну, відмовляли. Були й такі, що казали: «Там тебе западенці вб’ють і з’їдять». Мені смішно це слухати, а дехто вірить, що на заході такі страшні люди. 

Навесні 2015 року вони приїхали у Локачі, а згодом оселилися в дідусевій хаті у Високих Цевеличах. Не раз чи на базарі, чи на вулиці Катя помічала, як місцеві люди косяться, коли чують її російську мову. Розуміє, що для невеликого містечка це дивина. Звичайно, нелегко їй і до сільського життя звикнути, тим паче, що хата притулилася на хуторі далеко за селом. Та побутові умови не мають великого значення, коли над головою мирне небо, поруч кохана людина і дітей не будять постріли «Градів» чи «Торнадо». Хоча новорічні феєрверки у Локачах налякали, бо нагадали війну. 

Тепер старший син Данилко ходить у школу в село Козлів, він уже другокласник. Звісно, спочатку йому важко було адаптуватися на уроках серед місцевих дітлахів, складно було і сприймати науку українською мовою. Та класний керівник Лілія Лялюк пішла назустріч школярику з Донбасу – на перших порах половину уроку проводила українською мовою, половину – російською. Лілія Степанівна не натішиться хлопчиком: такий він розумний, здібний учень. Тепер Данило помалу звикає до нових друзів, з якими вже розмовляє українською, а його мама – до нового життя на Західній Україні. 

А щодо Краматорська, то, виявляється, не лише Віталій знайшов там своє кохання. Ще два його товариші-західняки одружилися з місцевими дівчатами. Той, що із Закарпаття, залишився на Донбасі, а інший, з Рівного, свою суджену теж привіз додому.