Баба Ганя любить побалакати. Певно, дається взнаки самотність. Вона швидко-швидко починає розказувати про своє життя так, наче за нею женуться. Або ще гірше – хоче встигнути наговоритися до того, як «гості» встануть і підуть, а вона знову залишиться сама. Нашубкана, у кількох хустках, сухенька й маленька бабця сидить на пеньочку, як грибочок, і, перескакуючи у спогадах з місця на місце, розповідає історію своєї сім’ї.  

– Мати мої у 16 літ вже заміж вийшли, жили у хатинці біля свекрів, і коли у них народився старший син – погоріли. Геть усеньке добро у них з димом пішло, – каже баба Ганя і сумно хитає головою. – Так тяжко їм було на ноги ставати. Батько наш вельми столяр був хороший, то вже через п’ять років заробили: і хату збудували, і хліви, і коні мали з возом, і навіть колодязь. Нас було шестеро дітей. Тільки троє померли в один тиждень, у 1940 році. Червонку мали, дизентерію по-научному. Послабли всі й один за одним померли: старшій дівчинці йшов одинадцятий рік, братику – сім і найменшій – третій рочок. А в 1943-му і батько наш помер. Залишилися мати одна з трьома дітьми. Жили у своїй хаті отут-во. Ми не одні були, ще 16 хат стояло коло нас. А потім стали всіх перевозити з хутора в село. А мати не хтіли. То якось до нас приїхали і розкидали батьківську хату, щоб швидше перебиралися…

Згадує баба Ганя, що в цей самий час вона була на заробітках у Дніпропетровську, а старший брат – в армії. Приїхала, а тут: «…Боже ж мій, Боже, – сидять мої мати з молодшим братом під білим небом, а поряд купою розкидані дошки від хати!». А на вулиці зима вже, снігом все присипало. Бідовій вдові, яка була дуже кволою і хворобливою, так ніхто й не допоміг. Тож Ганя, як уміла, збила тоді якусь комору, а в ній і сяку-таку грубку – і стали жити. Минув час. Старший брат одружився та пішов у прийми, за ним і менший. Уже й матері не стало, і так лишилася Ганна жити на хуторі одна-однісінька – без нормальної хати й доброї долі. 

– А чому ви заміж не вийшли? – спитала я.

– Бо мати моя больні були, слабували дуже. Я їх шкодувала. Матера не могла кидати. Та й хата, яку я склала, текла так, що у нас всеньке добро всередині погнило. Не було мені з чим на той замуж іти. 

Не жила Ганна Зінюк, а існувала. Мені волосся на голові дибки ставало, коли вона розказувала, як їй у тому дощатому, власноруч збитому «хлівчику» ноги взимку примерзали до «битих валянок». Як мусила лягати спати не роздягаючись і не роззуваючись тижнями. Або й просто на вулиці куняла біля вогнища, бо так було тепліше, ніж у тій «хаті». І все мріяла, що колись їй таки вдасться пожити у справжній. Але роки йшли, а біда та лихо не полишали нещасну жінку. Тричі (!) вона ставала погорільцем. І в підтвердження своїх слів баба Ганя показує, де «ген там ті хати».

«Ген там»  – це позаду бабці. Дві купи обвуглених балок та дощок, поряд – закіптюжений і деформований вагончик, який розмірами поступається навіть вольєру для собаки. Старенька оповідає, що першою згоріла ота нещасна «комора», яка зосталася від колись добротної батьківської хати. Опісля район їй виписав лісу – й вони з братом збудували нову. Не встигла й обжитись у ній, як згоріла. Добре, що хоч сама жива залишилася. Врешті, пішов з димом і третій бабусин дах над головою – виділена колгоспом будка на колесах. Літо з осінню хуторянка перебула на вулиці просто неба, а вже на зиму, два роки тому, купила врешті-решт хату і перевезла її до себе. Дерев’яну, але велику і доволі добротну з вигляду. Баба Ганя аж світлішає обличчям, коли згадує про цю покупку, й кілька разів повторює: «Це моя хата, я її нажила…» 

Дві корови, бик, дві телички й вівці – така зараз у бабці господарка. Каже, що це мало, бо раніше тримала й по 17 годувальниць. Пасла їх, гляділа, а от «доїли» їх телятка. Хоча, зізнається, на хуторі жити самій – не мед. Кілька разів її тут «провідували» злодії.

– Та що ж у вас тут можна вкрасти? – дивуюся.

– Бики крали і барани. У мене вони були такі гарні! Вгодовані. То приїхали якісь хлопці, скрутили мене. Зв’язали руки-ноги, надавали тумаків – і давай биків та баранів виводити. Років вісім тому це було. 

Так і живе. Раніше ще ходила в село та магазин, а тепер слабка на ноги стала, не може. Глядить худобу, радіє, що нажила добру хату. Про електрику вже навіть і не мріє. Розуміє, що заради неї одної лінію сюди не потягнуть.

– А  ви знаєте, що в світі зараз робиться? – цікавлюся наостанок.

– Радіво у мене є, на батарейках, – жвавенько відповідає бабця й посміхається беззубим ротом. – Тільки не хоче воно українською говорити. Вельми добре чути з нього російські передачі. Але я знаю, що зараз усі сваряться та б’ються. Путін з Порошенком, да!..