Коли переміг, вона сказала: «Прийду через 13 років» Степанові Левчуку із Шацька ще в молодості поставили невтішний діагноз – серйозна вада серця, яка вимагала негайного хірургічного втручання. Оглядав його сам Микола Амосов, відомий на весь світ професор. Там же, у Києві, робили операцію. Тепер про ці події нагадують шрами та шви на тілі, а ще – на все життя запам’ятався пророчий сон, який передував хворобі… До кардіохірурга Амосова прийшов напідпитку Про те, що має проблеми із серцем, він і не здогадувався. Ніколи нічого йому не боліло й не турбувало. Але коли проходив медогляд перед армією, почув, що має високий тиск: 170 на 100. Спочатку безрезультатно пробували збити в районній лікарні, тоді направили в Луцьк. І вже тут встановили діагноз: коарктація аорти. Це вроджена вада серця, при якій звужений просвіт аорти. Середня тривалість життя становить 35 років, тому оперативне втручання рекомендується у 20-річному віці. Відразу виписали направлення в Київ на консультацію до професора-кардіохірурга Миколи Амосова. Степан тоді був молодим і, як зізнається, несерйозним. Не розумів ані своєї хвороби, ані наслідків. Але в Київ поїхав – цікаво ж у столиці побувати! У потязі, як годиться, знайшлася йому компанія, з якою ледь не до ранку сиділи за чарчиною. – Уявляєте, в якому стані я з того поїзда виповз? – сміється Степан Петрович, пригадуючи ті події. – Щоправда, поки шукав клініку грудної хірургії, а інститут Амосова тоді так називався, то таки протверезів трохи. А там, що мене здивувало, ніякої реєстратури не було. У фойє стояв стіл, на ньому – зошит в клітинку, де треба було записати своє прізвище. Я виявився вже 33-м у списку. Ну, думаю, через три дні, певно, черга моя підійде. Ще пішов похмелився, перекусив. Повернувся, а вже мене кличуть. А це ж і дванадцяти дня не було! Заходжу: звичайний коридор, як у лікарнях, біля вікна стіл, за яким сидить якийсь лікар. Худий, аж світиться. І періодично заходиться у кашлі. То я вже потім дізнався, що то сам Амосов був. Подивився мої знімки, почитав виписки, став слухати. Потім питає: «На здоров’я жалієтеся?» «Зовсім ні, – кажу йому гордо. – Ще вас поборю, як треба!» Лікар задумався, а тоді каже: «Щось я сумніваюся. Ану, давайте-но ми з вами підемо до старушки Кет». Уява намалювала мені таку собі бабцю, яка труситься і мало не сиплеться від старості, а виявилося, що цій «старушці» ще й 50 років не було і виглядала вона досить гарно та молодо! Вони там щось порадились, а тоді Амосов каже: «Треба вам оперуватися, хлопче». І в той же вечір назначив операцію. Правда, її довелося перенести, бо у військовому квитку в мене стояв штамп, що маю другу групу крові, а насправді з’ясувалося, що перша! Отакі-то бувають у районах спеціалісти! 2 години 48 хвилин тривала операція. Рівно стільки ж бився зі Смертю Операція, як зрозумів тоді Степан Петрович, вважалася не дуже складною. Амосов уже такі не робив, брався лише за складні. Але у випадку з нашим героєм усе пішло не так… Бо почали його оперувати о 10-й ранку, а закінчили… о 12-й ночі! Виявилося, що його «різали» двічі... Перше оперативне втручання тривало 2 години 48 хвилин. Стан пацієнта був задовільний, його зашили, про результати записали у документах, але не встигли і до палати довезти, як аорта лопнула. Хлопцеві повторно розкривали грудну клітку і тепер вже «латали» головну артерію. – Я про ці 2 години 48 хвилин дізнався вже потім, зі своєї історії хвороби. Як побачив, то ахнув, – каже Степан Петрович. – Бо відразу пригадав свій дивний і дуже реалістичний сон, який мені наснився за кілька років до цього. До мене уві сні приходила сама Смерть! На вигляд – не то жінка, не то мужчина. Незрозумілої статі, міцної статури. В металевій сіро-чорній кольчузі чи латах. І до мене: «Я тебе скоро заберу». «А я не дамся», – кажу їй, і ми починаємо з нею боротись. Я так відчайдушно бився, що вона таки відступила. Але на порозі, перед тим як піти, повернулася і сказала: «Ну нехай. Я по тебе прийду через 13 років». Прокинувся я тоді весь мокрий, захеканий і відразу подивився на годинник. Адже уві сні я зафіксував час, коли Смерть прийшла. Тож, за моїми підрахунками, ми з нею боролися рівно дві години і 48 хвилин. Саме стільки тривала перша операція, яку мені робили… «Півроку біля мене хтось ходив» Шви зажили, ребра зрослися, і життя пішло своїм ходом. Степан Петрович влаштувався працювати механіком, потім одружився. Троє дітей нажили, стали будуватися. Але про сон чоловік ніколи не забував, хоч нікому про це і не розказував. Чи готувався до озвученого у сні «часу ікс»? Ще й як, зізнається. На горищі навіть поскладав дошки на труну для себе! То ж справа житейська, розсудив собі, й якщо вже так, то рідні буде легше його поховати. Серйозно він став хвилюватися, коли обіцяні роки майже спливли. От тоді, каже, і почав відчувати щось дивне… – Це не смішно, я й справді відчував чиюсь невидиму присутність, – розказує Степан Петрович. – Йду на роботу – чую, поряд іде. Сяду в машину – позаду себе. Сиджу за столом – цей хтось чи щось поруч. Так тривало, певно, з півроку. Коли вже зовсім зневірився, знову побачив сон і в ньому – свою давню знайому. Цього разу Смерть була без обладунків, уся в білому. Лише сказала до мене: «Живи як всі. Не треба тобі знати, коли по тебе прийду!» І щезла. На ранок прокинувся і чую – нема вже нікого. А хто то біля мене постійно чатував і чого Смерть передумала – досі не знаю. І живу, як бачите… Мирослава КОСЬМІНА, Волинська область Фото автора
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!