вражаючий лист воїна, написаний мамі за два роки до загибелі Старший лейтенант 128-ї гірсько-піхотної бригади лучанин Денис Чабанчук замерз під Дебальцевим 18 лютого 2015 року. Разом з пораненими побратимами він пробирався з вогняного пекла, влаштованого українській армії російськими артилерією і танками, до Артемівська. Проте їхній колоні вибратися не судилося: БТР і машини підірвалися. Заснув навіки на війні Контужений вибухом Денис разом з важкопораненим товаришем Вадимом Свириденком залізли у вцілілу кабіну «Уралу», в якій не було жодного скла. Прикрившись якоюсь ковдрою, вони зігрівали один одного своїми тілами, сподіваючись, що ось-ось за ними повернуться свої, бо розвідники пішли по допомогу. У двадцятиградусний мороз поранені й знесилені хлопці засинали навіки, вижив з них лише один – Вадим. Його знайшла розвідка «ДНР» через три дні з відмороженими руками й ногами. Він останній, хто бачив, як замерзав його побратим, випускник Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Сагайдачного 22-літній лучанин Денис Чабанчук з позивним «Чабан»… — Знаєте, він був таким промінчиком світла… Маленьким, але стільки людей довкола себе зігрівав, — згадує мама Любов Іванівна. — Ми були з сином друзями. Він ділився зі мною всіма таємницями. Прийде ввечері, як був меншим, притулиться: «Мам, давай обніматися. Все буде кльово!» Коли прощалися, як повертався після ротації, я була тоді в лікарні після операції. Ми обнялися, я так плакала… В останні дні перед смертю йому важко було. Хлопці були втомлені, виснажені постійними обстрілами й недосипанням. Щоб підтримати його, казала в трубку: «Сину, давай обніматися!» Одного разу на їхній блок-пост під’їхав автомобіль, з нього вийшла жінка і підійшла до Дениса. А її чоловік кричить: «Та не слухайте ви її!» А вона каже: «Можна, я вам на вушко щось скажу?» І прошепотіла: «Слава Україні!» Його це так вразило. Він весь час казав: «Мамо, ми будемо стояти до останнього». І вони стояли… А цей лист мамі Денис написав у 2013-му, коли ще був курсантом академії. Він саме збирався їхати з хлопцями у Стокгольм, де проходили навчання по боротьбі з тероризмом під егідою НАТО. Хлопець добре знав англійську, мріяв вивчити ще іноземні мови, вступив на заочне відділення Львівського національного університету на менеджера. Поспішав жити, ніби відчуваючи, що його свічечка на небі догорить дуже швидко. Пані Люба дала мені почитати послання сина, датоване 5 березня 2013 року. Переглядала ці хлопчачі рядки й дивувалася – скільки любові та ніжності в них до найріднішої людини. Не кожна дівчинка здатна на такий вияв почуттів до мами. І так захотілося, щоб їх прочитали. Щоб знали, яким був наш Герой (він нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня посмертно). Щоб пам’ятали, які хлопці кладуть свої голови на сході. Щоб тут, у мирному житті, ми були людьми, а не людиськами, щоб шанували своїх батьків, поки вони живі. На меморіальній дошці Львівської академії сухопутних військ, де навчався Денис, уже понад сорок портретів з жалобними чорними стрічками. І на тих фотографіях більшість – ось такі молоді лейтенантики і старші лейтенанти, красиві, відважні, цвіт нашої нації… Коли Денис писав цього листа, попереду був ще рік без війни… «Поки пишу – на очах з’являються сльози» «Дорога моя мамо! Думка написати тобі цей лист прийшла до мене зненацька. Причина доволі проста – це любов до тебе. Напередодні прекрасного жіночого свята так хотілося зробити для тебе щось хороше. Показати, що я про тебе не забуваю, а люблю і поважаю. Постійно в думках я дякую тобі й татові за все, що ви для мене робите. Знаю, що, може, це і не зовсім легко, часом навіть зовсім нелегко, але ви завжди робите все можливе, щоб допомогти своїм синам. Вітаю тебе, мамулю, бажаю тобі всього добра, яке тільки є на світі, крепкого здоров’я, з яким ти будеш незламна та будеш дарувати нам своє добро, тепло і ласку, прикрашати цей світ своєю щирістю і простотою. Нехай цього, я певен, сонячного дня у тебе в кімнаті приємно пахнуть квіти, нехай киця тебе не дряпає і не кусає, а радує своїм ніжним муркотінням. Нехай тебе привітають усі, хто тебе любить. Бо ти нам дорога. Знаю, що в нас часто бувають непорозуміння. Може, все через те, що я вже не живу з вами, а може, й ні. Просто, як би там не було, існує багато людей, що в історії, що зараз, які прагнуть змінитися, в яких виникло багато протиріч з батьками на шляху становлення. Але це все тільки певний етап, який ніяк не впливає на мою любов до тебе. І, як би банально це не звучало, я люблю тебе з перших днів. Коли був малим, любив тебе обіймати і казати, що «все буде кльово». Я дійшов до того, ким зараз є, з вами, і тільки з вами. Бо ви з татом направляли мене все моє дитинство. І виховання, що ви дали мені, можу з впевненістю сказати, є одним з найкращих (повірте, тут я зустрів багато людей). Поки пишу це все (тут, в аудиторії), в мене на очах з’являються сльози. Та це тільки мізер порівняно з тим, скільки вони з’являлись у тебе на очах. Через мої вчинки, через усе те дурне і недурне, що я робив. Ці переживання показують, яке в тебе добре серце, яке завжди прагне охопити своїм добром і зігріти всю сім’ю. Цьомаю тебе в щічку й вибач, що, коли був малим, не привітав тебе кілька разів. Адже все змінюється на краще! Денис». Ніна РОМАНЮК, м. Луцьк
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!