А в 90 років ще на мопед сідає Життя Марії Лещинської із села Квасовиця Локачинського району таке ж трудне, як і всього її покоління. Війна, сталінські табори, важка праця в колгоспі… Та Бог дав Марії Гордіївні дожити до 90 літ при пам’яті й відносно доброму здоров’ї. А все через те, що ніколи нікому зла не бажала і не робила, жила по совісті.
Цілу ніч катували – нікого не видала
Коли на порозі добротної цегляної хати зустріла метка бабуся, ніколи б не сказала, що їй 90 років виповнилося 15 березня. Юність Марії Лещинської опалила війна. Односельці кажуть, що була зв’язковою УПА. За це і постраждала – 10 років відсиділа у таборах. У Гордіївни про ті часи досі важко слово витягнути.
– Приходили до нас хлопці з лісу – в соснині недалеко схрони були. Давали ми їм їсти, – обережно розповідає. – Одного дня дванадцять чоловік до нас забігло. За ними ж слідом йшло НКВД. Сусід до себе не пустив, а ми сховали їх на горищі. Вдома були я із сестрою та мама. Я нікого не видала. Сказала, що були, а де пушли – не знаю. Але тут прибігає їден ранений упівець. Його живим не хотіли оддати і забили на подвір’ї свої ж. Він прямо під нашими дверима лежав, ми навіть виходили через окно. І от прийшли з НКВД і питають: шо за їден? А хіба знаю, шо за їден? До тої пори не знаю. Тільки його спочатку забрали і в лісі прикопали, потім приїхали викопали і в Локачах на площі положили. Іншим для страху. З хати, біля якої знайшли пораненого повстанця, енкаведисти мали забрати людину для допиту. Не мамі ж було їхати. З катами пішла 20-річна Марія. – Як вони мене били! Живого місця не було, – пошепки каже Гордіївна. – Цілу ніч катували. Я нікого не здала. А потім – тюрма. 10 літ. Усі літа молодії…
П’ять років дівчина з волинського села на Уралі ліс валила. Ще п’ять – у Караганді на цегельні працювала. Це були важкі та голодні роки. Жили у бараках. Настільки було голодно, що жінки навіть здохлого коня варили і їли. А кора з дерев вважалася справжніми ласощами. Найбільше запам’ятала день смерті Сталіна:
– Вистроїли нас, кажуть, що Сталін помер. А ми раді-і-і!.. Всіх, хто засміявся тоді, у льох на місяць посадили.
А ще на каторзі спізнала перше почуття. Роки зо два на лісоповалі жінки працювали разом з чоловіками. Марія звернула увагу на молодого німця. Каже, що вже забула, як його звали.
– Такий файний-файний був. Ми з ним не говорили. Аж коли їх забрали, він написав письмо – «не міг сказати, що я тебе люблю». Почали переписуватися. Вагони приходили, ми записочки ховали між дощечками, а хлопці шукали. Йдного разу одписали, що мій німець вмер уві сні. Йому тіко два місяці залишилось одсидіти.
У 90 років городу «тільки» 17 сотих
Сама ж Марія повернулася додому, як і призначили, через 10 років. Хоча наприкінці терміну її реабілітували. Приїхала у батьківську хату, наїлася хліба, картоплі. Заміж вийшла. Каже – невдало. Її чоловік Пєтька туберкульозним був. До весілля не признався. А потім пожалів її і запропонував розлучитися. Вдруге трапився Феодосій, з яким прожила не одне десятиліття й сімнадцять років уже як схоронила. Дітей Бог не дав. Працювали важко все життя. Хату цегляну збудували, копійку до копієчки складали – на старість. Як каже Гордіївна, цілий день голодна буде, а булочку за дев’ять копійок собі не дозволяла купити – тільки за шість. Назбирала тридцять тисяч, та гроші пропали в один день.
Зараз здоров’я уже не те, зізнається, – тиск, серце. Але хворіти ніколи. Та й дорого.
– Рука у мене терпла. Шість уколов приписали, штири пластинки порошків. Заплатила 400 гривень. Ого! Ну його, те ліченіє!
– Та Гордіївна ще тут багатьох за пояс заткне, – каже місцевий староста Олег Ліщинський. – Як газ проводили, то була моя перша помічниця. От траншеї треба закопати, так Гордіївна за лопату – і ладненько-тихенько все й засипала.
Руху ще в бабці справді багато. Хоча цього року, каже, розоре тільки 17 сотих городу. На більше сил не вистачить. Є у неї і свої маленькі радості. Раз у місяць в Луцьк у баньку поїхати попаритися з племінницею. І щонеділі – до церкви. Шлях не близький – кілометри три буде. Гордіївна каже, що рішається йти, а їй Бог допомагає – завше хтось підвезе. Найчастіше – місцевий батюшка на мопеді.
До свого 90-річчя Марія Гордіївна готувалася. Сама холодцю наварила, гуску стушкувала. Вина ще з осені наробила. А решту, каже, племінники з Луцька привезуть. Не сумніваємося, що 15 березня у хаті Марії Лещинської лунало багато щирих привітань і побажань. Ми до них також приєднуємося. Живіть у доброму здоров’ї до 100 років, Маріє Гордіївно!
Наталка СЛЮСАР, Волинська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!