Постать волинянина Валентина Мороза несправедливо призабута у новітній історії. В українському дисидентському русі за значимістю Валентин Якович стоїть поруч з В’ячеславом Чорноволом. Він витримав репресії, радянську каральну психіатрію і став символом боротьби за волю серед українців у 60-70 роки минулого століття. Уже завтра Валентин Мороз святкуватиме 80-літній ювілей.
У табір – за вірші шестидесятників
Народився Валентин Якович Мороз 15 квітня 1936 року в селі Холонів Горохівського району Волинської області у селянській родині. Після закінчення історичного факультету Львівського держуніверситету працював разом з дружиною в навчальних закладах рідної Горохівщини. Згодом декілька місяців викладав історію в Луцькому педінституті імені Лесі Українки. У той же час при вузі функціонувала студентська літстудія (клуб поезії), яку організував викладач історико-філологічного факультету Дмитро Іващенко. Навколо неї гуртувалося свідоме студентство. З приходом Мороза діяльність літстудії набрала опозиційних до режиму рис. Студійці не тільки вивчали позацензурну творчість поетів-шестидесятників Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Івана Драча, Ліни Костенко, але й розмножувати та поширювали праці з історії та літератури дорадянських авторів. Влітку 1964-го Валентин Мороз разом із сім’єю переїхав працювати до педагогічного вузу Івано-Франківська.
У серпні-вересні 1965 року Україною прокотилася хвиля арештів представників покоління «шестидесятників». В Івано-Франківську заарештували і Валентина Мороза, а в Луцьку – Дмитра Іващенка. Їм «пригадали» поетичні читання та проукраїнську культурно-просвітницьку роботу в Луцькому педінституті, потрактувавши її як націоналістичну антирадянську пропаганду й агітацію, ще звинуватили у створенні антирадянської організації. У січні 1966-го відбувся і судовий процес. Валентина Мороза засудили до чотирьох років позбавлення волі без заслання, покарання він відбував у колоніях суворого режиму в Мордовській АРСР.
Валентин Мороз вирізнявся непоступливістю, принципово спілкувався лише українською мовою, уперто не корився тюремним порядкам, за що його постійно карали карцером. При цьому він, по можливості, далі вивчав історію, філософію, стежив за суспільними процесами на волі. Ось що писав дружині про своє повсякдення в таборі: «...Самопочуття тут добре. Сама розумієш – після камери, а головне – після кримінальної компанії, де не те що поговорити з кимось, а знаходитись в одному приміщенні було гидко...» Відбуваючи покарання, Мороз пише есе «Репортаж із заповідника імені Берії», яке здобуло популярність у дисидентських колах. Із цього часу він стає відомим в опозиційному русі не тільки України, а й Радянського Союзу. На свободу Валентин Мороз вийшов 1 вересня 1969 року. За дев’ять наступних місяців написав ще три публіцистичні твори: «Мойсей і Датан», «Хроніка Опору» та «Серед снігів». У них автор гостро торкається питань національної свідомості й самоідентичності українців, внутрішньої політики в СРСР. Завдяки цим працям у період кризи руху шістдесятників, багато хто саме у Морозі побачив нового лідера й ідеолога українського опозиційного руху. Побачила це і радянська влада. 1 червня 1970 року Валентина Мороза заарештували вдруге за антирадянську агітацію і пропаганду. 6 років спецтюрми, 3 роки таборів особливого режиму та 5 років заслання і визнання особливо небезпечним рецидивістом.
Різали живіт загостреною ложкою
У січні 1971-го Мороза етапом відправили до Володимирської тюрми. Тут сусідами по камері волинського дисидента виявилися кримінальні злочинці, вони не давали йому спати вночі, а один із зеків порізав йому живіт вигостреною, як ніж, ручкою ложки. Після цього випадку, на прохання самого Мороза, його помістили в одиночку, де відсидів два роки. Тюремники за вказівкою КДБ постійно отруювали політв’язню їжу спецпрепаратами, щоб зробити його божевільним. «Мені створюють постійне пекло! Намагаються зробити з мене божевільного, такого, як ті, кого кидають до мене. Вони вбивці й людоїди. Я не маю чим дихати!» – писав він до дружини в одному з листів, але не здався і вистояв.
Після відбуття половини призначеного судом терміну тюремний режим міг бути замінений табором за умови дотримання ув’язненим правил режиму. Валентин Мороз не мав порушень, окрім одного: під час побачення з дружиною та сином він говорив з ними українською та відмовився перейти на російську мову. Факт занесли у тюремну справу й на цій підставі відмовили у переведенні з в’язниці у табір.
Розуміючи, що подальше перебування у Володимирській тюрмі гірше від смерті, Валентин Мороз 1 липня 1974 року оголосив голодування. З дванадцятого дня тюремники почали примусове годування. Неймовірні муки Морозу доставляв зонд, за допомогою якого здійснювали процедуру. Він ранив стінки горла і стравоходу. Коли зонд витягали, він був увесь у крові. Все ж волинянин витримав п’ять місяців добровільної відмови від їжі й таки виборов право на поліпшення умов тюремного утримання. Його перевели з одиночної камери, також Валентин Мороз повідомив, що він сидить разом з інтелігентною людиною. Пізніше дисидент вистояв і проти примусового лікування в психлікарні у московському Інституті судової психіатрії імені Сербського.
Закордонні студенти голодували заради Мороза
Тим часом на волі Валентина Мороза самовіддано підтримувала дружина, яка докладала всіх зусиль до якнайбільшого розголосу становища ув’язненого чоловіка. З допомогою радянських правозахисників Людмили Алексєєвої та Андрія Сахарова їй вдалося передати інформацію за кордон, де розпочалась масштабна кампанія на підтримку Мороза. Товариство української студіюючої молоді організувало у Вашингтоні й Торонто комітети захисту Валентина Мороза, які проводили одноденні голодування студентів перед радянськими дипустановами, збір підписів на його захист, близько 1500 комітетів на чотирьох континентах боролися за звільнення нашого легендарного земляка. Для української молоді на Заході ім’я Мороза стало предметом справжнього політичного культу, символом незламної волі. Й ось у рамках підготовки американо-радянських переговорів щодо підписання Договору про обмеження стратегічних озброєнь (ОСО-2) були досягнуті домовленості про обмін п’ятьох політв’язнів Олександра Гінзбурга, Георгія Вінса, Марка Димшиця, Едуарда Кузнєцова та Валентина Мороза – на радянських шпигунів Рудольфа Черняєва і Вальдіка Енґера, заарештованих у США. Обмін відбувся вночі з 27 на 28 квітня 1979-го у нью-йоркському аеропорту Кеннеді.
Після довгих років боротьби з радянською тоталітарною системою Мороз опинився за кордоном, у Сполучених Штатах Америки. Включення волинянина до списку обміну відстояв Збігнєв Бжезинський, державний радник з безпеки при президенті США Джиммі Картері, який прихильно ставився до України. В Америці Валентин Мороз повернувся до викладацької та громадської діяльності. Проте в якийсь момент став незручним і для своїх, бо протидіяв намаганням окремих лідерів підпорядкувати діяльність загальноукраїнських громадських інституцій персональним чи політичним інтересам окремих партій. Продовжив він діяльність і публіцистичну. Пізніше жив і працював у Канаді та Європі. Проте за першої ж нагоди повернувся в Україну. Вперше побував на Батьківщині у 1990 році, а вже у 1991-му влаштувався на роботу в Українській академії друкарства. Нині ж Валентин Мороз уже 23 роки є викладачем Львівського державного університету фізичної культури, де читає курс «Історія України».
Олександр ВАХРАМЕЄВ
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!