Ми любимо і шануємо усіх своїх читачів. Але є села, куди їздимо у відрядження з особливою охотою. Називаємо їх «вісниківськими». Це Більська Воля Володимирецького та Острожець Млинівського районів Рівненщини, Велимче Ратнівського району на Волині. Тут нас читають чи не в кожній другій хаті! Потім телефонують, дякують, підказують нові теми. А редактор дуже часто на «літучках» повторює: «Писати потрібно так, щоб баба Маня на Поліссі зрозуміла!» Фраза у колективі вже стала крилатою.
Коли напередодні ювілею газети поїхала у відрядження в «наше» Велимче, попросила листонош познайомити мене з бабою Манею.
– Живе така у нас. «Вісник+К» п’ятнадцять років як мінімум читає, – лише на мить задумалась Олена Півень.
Марію Андріївну Савлук застали за перебиранням картоплі: мають діти приїхати, садити треба.
– Тільки мене не Манею, а Маруською кличуть, – тут же поправила бабця приїжджу журналістку. – Коли батька на війну в 44-му році забирали, я ще не родилася. І він наказав матері: «Як народиш сина, назви Іваном. Дочку – Марією, а зовуть нехай Марусею». Батько з війни так і не вернувся, і я його ніколи не бачила. Зарили десь коло Вісли разом зі всіма загиблими в одну яму… – втирає непрохану сльозу Марія Андріївна.
Нелегким видалось її сирітське життя. Мати змушена була у колгоспі трудодні заробляти. Вдовиць же найперше на роботу гнали, за них не було кому заступитися.
– Якось їдного дня осталася копати бульбу вдома, то бригадир прийшов і того кошика ногами потовк і побив. Ми на хуторі жили. Пам’ятаю, було мені років чотири – зима, снігу багато, мороз – ой-йой... І приходять люди із села, начальство. «Ми будемо хату вашу розкидати, щоб у село переводити». Мати стала плакати: мороз, дітки маленькі, в мене сестра на два роки старша була. Послухали. До травня побули у нашій хаті. А потім прийшли, розсунули верха – і ти як хоч. Мати плаче, а ми у хліві жили ціле літо, їсти надворі варили. А як осінню холодно стало, кажу до матері: «От якби ви мене накрили соломою геть до самої стріхи, то, може, я нагрілася б». Отаке дитинство було – холодне і голодне.
Вдруге війна постукала у вікна хати Марії Андріївни неочікувано у мирний час – її старший син Микола служив у Афганістані. І коли листи звідти перестали надходити – материне серце ледь не розірвалося від болю. Дзвонили, писали – ніхто нічого не казав.
– Тоді, в який кабінет не зайдеш, «я його туди не посилав» відповідали. А він у госпіталі лічився – поранений був сильно і контужений. Пам’ятаю, як прийшов, стоїть у хаті, а чоловік його документи дивиться: «Коль, а чого у тебе справки немає, що ти був контужений?» «А щоб з мене тут сміялися, що я дурний?» – так сказав. Про войну нічого не розказував. От тільки на фотокарточках показав хлопця: «Ми йшли разом з ним. Його розірвала міна. А я остався». З Велимча там ще були його товариші, то вони казали, що нашому Колі було найхужей.
Марія Андріївна зі своїм чоловіком Іваном народили та підняли на ноги п’ятеро дітей. Сьогодні всі вони мають свої сім’ї. Микола, Галина і Тамара мешкають у Ратному, Тетяна – в Бресті. У Велимчі ж зостався Саша, та він має власний будинок. Уже рік, як Марія Андріївна похоронила свого чоловіка. Зараз живе сама у великій хаті. Вся сім’я, а, крім дітей, баба Маруся має ще вісім онуків та правнука, злітається до мами на Різдво, Пасху і Покрову. Звісно, приїжджають і по господарству допомагати.
– Сваряться зо мною, нащо стільки бульби саджу, кожен же свого городика має. От Євген Хотимчук писав у «Трьох головках часнику»: коли матері не було що дати, то хоть три головки часнику дала, то так і я – посаджу бульбу, діти, внуки приїдуть – є відринку що дати. Ще й корівку тримаю – молоко, сир, сметана. Все ж не з порожніми руками з хати відпускати.
Коли почала читати «Вісник+К», баба Маруся вже й не пам’ятає. Але все їй у газеті подобається. Найбільше – невигадані історії. – Хоч як вдень нароблюся-натомлюся, але спати не ляжу, поки історію не прочитаю. Все там пишуть, як у житті. А найбільше люблю статті редактора Євгена Хотимчука читати. Він про своє життя пише, а у мене перед очима – моє. Тільки воно ще тяжче. Його ж батько прийшов з війни, хай і нездоровий. Він їх бачив, а вони його бачили. А я не знаю навіть, де мій похований…
Наталка СЛЮСАР, Волинська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!