Не так давно мені до рук потрапила книга-сповідь простого волинянина Бориса Савовича Матвіюка. Він писав свої спогади майже тридцять літ, а видали їх уже його діти після смерті батька. У долі цієї звичайної і дивовижної людини вмістилася доля нашої багатостраждальної держави. Крім цікавих історичних моментів і перипетій, автор у книзі детально описав, як він, молодий господар із села Клевецьк тодішнього Луківського району, працював на землі у 30-х роках ХХ століття, коли Волинь була під Польщею.
Викликав агрономів з Варшави
Минуло відтоді вісімдесят літ, і ми у своєму розвитку мали би піти вже далеко-далеко вперед. Але, виявляється, сьогоднішній український селянин ґаздує гірше, ніж його прадіди! Ні, не тому, що не хоче чи не вміє працювати. Просто держава не дбає про нього так, як дбала панська Польща про селян у тих далеких тридцятих. Бо коли бачиш, як заростають сьогодні лісом селянські паї, а на всю сільську вулицю залишилося дві-три корови – серце болить. Як шанували й любили землю наші діди, прадіди, ще й уміли господарювати по-науковому, а не наосліп, як зараз... Щоб не бути голослівною, пропоную кілька уривків зі спогадів Бориса Матвіюка.
«У ті часи якраз впроваджувалася хутірна система. Тримаємо коні, корови, то треба і сіна. Того сінокосу, що ми купили, малувато. А ще є в «кутах» місце під сінокіс, тільки воно заросле лозою і купиною. От я привожу з міста спеціальний ніж, в який запрягають коні, і тим ножем зрізую ту купину. Куп’я все згортаю в одне місце, і через пару літ був прекрасний перегній. А чисте місце переорюю і засіваю травою. Але перед тим викликаю агронома з Ковеля – Квятковського. Він подивився на те все і викликав агрономів з Варшави. Вони приїхали машиною, подивилися і заложили дослідницьку ділянку для встановлення правильного посіву трав, визначення, яке потрібно міндобриво. Це виглядало: квадрати 5 на 5 метрів і між ними доріжки завширшки два метри. В тих квадратах, а їх було десять, сіяли різні трави й підживлювали різними добривами. Коли трава виросла, то спершу зробили прокоси між квадратами, всю траву забрали, а потім косили кожен квадрат окремо і тут же важили сиру траву. І те все записували. Потім, коли трава підсохла, вони знову приїхали і знову з кожного квадрата все переважили. І аж тоді сказали мені, яку траву сіяти і чим маю удобрювати. Коли я на другий рік засіяв відповідною травою, то сіна мав багато. Сусіди також почали приглядатися до цієї агротехніки і собі стали сіяти таку траву. А за ровом в урочищі «Цицин» була торфова земля і було мокрувато. Але я переорав і прикатав однотонним котком, якого теж привіз із Ковеля. На тім місці садив капусту, бо від котка вода підійшла під самий верх і підливати не треба було. І капуста там росла дуже гарна. А в однім місці садив кормову бульбу, яка росла досить велика – до 700 грамів. Цією картоплею годував худобу, а найбільше – свині. Щоб мати молоко, то треба мати добрі корови. Одну таку добру корову я купив у Ковелі. Це була телиця, за яку заплатив 50 злотих. Але вона була червоної масті голландської породи. І коли стала коровою, то давала в день 30 літрів молока. А ще ж були дві корови, які давали по 20 літрів. Що робити з молоком? Я купляю центрифугу і вже свіже молоко переганяю, одержую сметану і відгін. Тим відгоном годую свині, а сметана вся іде в Ковель панам. І все іде на лад».
«На Западе больше яиц, чем у нас, в России, картошки»
Та у 1939 році прийшли на Волинь «совєти». Ось як згадує про це з гумором Борис Савович: «Уповноважений з району сміявся з мене, коли я йому розказав, що рік тому купив землю. Він дивувався, для чого я її купляв. Краще б купив гармошку. Але я йому відповів: «Добре діло і гармошка. Тільки якби ми всі покупляли гармошки, то хто б тоді танцював? А так прийшла Червона армія, і я дав їй вівса і конюшини».
Солдатам Червоної армії, коли ті увійшли в село, волинський селянин Борис Матвіюк дав 10 центнерів вівса і 5 центнерів конюшини. За це йому заплатили польськими злотими, за які він не зміг нічого купити. А коли змусили вступати у колгосп, здав до артілі всі машини, реманент, воза і двох коней. Удома ще залишалися три корови, телиця, троє свиней і хліба на кілька років. А сметану його мати стала возити у Ковель, але вже новим панам, радянським. Серед них і кагебістові, який уночі вивозив на Сибір осадників, а вдень відпочивав.
«Одного разу мати зайшла на кухню до нього (двері були відкриті) і чує в кімнаті, де він спить, чийсь жіночий голос. Мати почала прислухатися. Вона й каже: «Ваня, я тебе гостинец привезла – ведро картошки». А він до неї: «Маруся, ты молчи! Здесь на Западе на базаре яиц больше, чем у нас, в Роcсии, картошки», – згадує у своїй книзі Борис Матвіюк. Пройде ще десять літ – і герой цієї оповіді пізнає сповна весь «гуманізм» нової влади у ставленні до справжніх господарів, які вміли працювати на землі. У 1947 році Матвіюків обклали податком – 40 центнерів зерна і 40 тисяч карбованців. А вже у 1950-му «куркульську» родину вирвали з рідної землі й відправили аж в Іркутську область. Але навіть там, на каторзі, у волинському селянинові не вбили господаря: «Я із сусідом Дяковим Петром купили одну корову безрогу і без хвоста, але молоко давала. І доїли ми її через день, але молоко було своє»…
Ніна РОМАНЮК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!