В одну мить осиротіло п’ятеро дітей Вадим Кухарук із села Маньків Локачинського району мав важке дитинство. Найтрагічніша сторінка у ньому – смерть матері: ненька зовсім молодою загинула від рук вітчима-ревнивця. Убивця осиротив п’ятьох дітей! А потім і собі вкоротив віку…
Голову закрутив фельдшер
– Мама в нас дуже гарна була, – розповідає Вадим, шукаючи в шафі старенький альбом.
Гортає аркуш за аркушем, поки не натрапляє на знімок Надії, зроблений в якомусь фотоательє. Мамин обрис акуратно вирізаний і наклеєний на сіренькій картонці. Показує, а в самого аж руки тремтять від хвилювання.
– Це ж учора минуло двадцять років, як її нема… – ледь чутно вимовляє і змовкає.
Бачу, що важкі спогади нахлинули несподівано. Погляд Вадима тікає в нікуди, а потім знову зупиняється на маминому фото. Розгублено вдивляється у нього. А тоді починає вголос згадувати минуле. Вадим розповідає, що їх у матері росло п’ятеро синів. Він – середульший. Двоє старших хлопців – Юрко та Володя – від першого чоловіка, в нього – інший батько (хоч мати чомусь записала Вадима теж на свого «колишнього», так і не давши хлопчикові прізвища рідного тата), а найменших Толю і Колю народила вже від третього. Геннадій, так його було звати, з’явився в них у селі не випадково – прийшов працювати фельдшером. Він сам родом з Турійщини, села Маковичі. Якось раз мама пішла до нього за порадою, вдруге. Був молодшим за Надю літ на десять, але голову закрутив так, що жити без нього не могла.
– Мамі тоді в селі казали: «Нащо він тобі, тож ще хлопець». А вона не послухала. І стали разом жити, – пригадує Вадим. Геннадій пішов на трьох Надіїних дітей. Невдовзі у них один за одним народилися ще два хлопці. Запитую у Вадима, чи добре між собою жили, чи не ображав нерідних синів вітчим. Опустивши очі, той заперечно мотає головою:
– Яке добре? То страшні часи були. Скільки ми з мамою по сусідах ночували! Обіжав нас – то не те слово, страх і ужас був жити з ним. Ревнував маму сильно, хоча й була за нього на стільки старша. Але вона не думала розходитися. В хаті постійно лунали сварки й зчинялися бійки. А одного разу Геннадій з ножем кинувся на дружину. Чиркнув по грудях… За «дебоширство» дали всього п’ятнадцять діб – і відпустили.
Хоч уже раз її різав – простила
– Пам’ятаю, як батько (Вадим не каже «вітчим». – Авт.) прийшов до нас із чемоданом перепрошувати, бо ж мама після того, що він зробив, вигнала його з дому. Став у дверях і проситься: «Пробач». А мама – до мене. Питає, чи простимо батька. І я сказав, що так, – відверто розказує Вадим. Чому Надя радилася лише з ним? Бо найменші брати, сини Геннадія Толік і Коля, вчилися в інтернаті в Затурцях і фактично не жили з батьками, найстарший Юра здобував фах у Торчині в училищі, а Володі вдома не було. Вадим мав лише одинадцять літ. Що мусив матері відповісти? Тиша й спокій тривали в хаті недовго. Якось Вадим повертався зі школи додому. До нього підійшов однокласник і боязко промовив: «Твою маму вбили…» Не хотілося вірити в почуте. Та коли побачив у дворі метушню, багато міліції, зрозумів: усе правда. В душі похололо. Як виявилося, вітчим зарізав маму, а коли в хату зайшов по щось сусід і побачив, що біда, Геннадій, поки той побіг по фельдшерку, зачинився у будинку й сам зарізався.
Надію поховали у Манькові, Геннадія – у Маковичах. Діти мусили вчитися самі давати собі раду. Крутились, як могли, і таки не пропали. Хтось хліба їм спече, хтось круп дасть чи картоплі. Старші бралися за будь-яку роботу, аби заробити хоч худу копійчину чи мішечок зерна (бо й у цілому в країні були важкі часи). Збіжжя носили на млин – і мали свої борошно та крупу. Був період, що з ними жив перший чоловік Надії. Та невдовзі він подався на заробітки, й хлопці знову зосталися самі.
...Минули роки. Брати розлетілися в різні куточки Волині, тільки Вадим залишився в батьківській хаті. Має дружину, з якою виховують сина. Запитую у нього, як часто родиною збираються.
– Зі старшими братами зідзвонююся, а менші не дають про себе знати, – щиро відповідає.
– А хоч на роковини до материної могили з’їхалися всі сини?
Вадим мовчки опускає очі. І сум, що в них стоїть, красномовніший від тисячі слів. Не приїхав пом’янути неньку ніхто.
Наталія КРАВЧУК, Волинська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!