На все невеличке село Відути, що у Турійському районі, лише одне лелече гніздо. Звили його птахи, які є символами сімейного щастя, на яблуні біля хати Ніни Микитівни та Віктора Лукашовича Строків. І чи то лелеки допомагають, чи повага і любов одне до одного, але живуть ці двоє у парі разом аж 67 літ.
Такий поважний вік спільного життя називають кам’яним весіллям. Адже за стільки років стосунки чоловіка і дружини – як камінь. Ніна Микитівна та Віктор Лукашович на те тільки всміхаються. Бо за своє життя навіть кам’яної хати не нажили. Зате мають набагато більше – дружну і люблячу родину. Сьогодні біля мами й тата оселився син Петро – треба ж стареньких доглянути. Майже щовихідного приїжджає донька Галина, невістка. А ще у Строків п’ятеро внуків та шестеро правнуків. Жити між собою у злагоді їх учили дід з бабою.
– Чого так довго живемо вкупі? Бо не кричимо один на одного, – розкриває секрети подружнього довголіття Ніна Микитівна. – Мій чоловік мені за всеньке життя ні одного дурного слова не сказав. Немає їх у його мові. І син такий самий.
А виходила Ніна заміж за свого Вітю, уже будучи «в роках» – їй 25 було.
– Вітя – то мій другий чоловік, – пояснила пізнє заміжжя баба Ніна. – Перший раз я замуж пушла у 42-му році. Мала 18 літ. І хоч я була бідна-а-а, аж синя, без батька росла, але взяв мене хазяйський син. Бо ділова була і гарна на вроду. А ще у виставах грала. Ми їх у клунях ставили. Розучимо ролі, хлопці по дозвіл у Володимир поїдуть, і вже тоді ставимо. А грали тоді Шевченка. У «Катерині» я була Катериною, у «Назарі Стодолі» – Стехою.
Коли баба Ніна згадує ті часи, у неї очі враз молодіють і починають іскритися. Вона ще й ролі свої пам’ятає! З першим чоловіком не довго жили – не вернувся він з фронту. І Ніна Микитівна знову почала «дівувати» – влилась у молодіжну компанію. І тут зустріла Віктора – він якраз із Донбасу приїхав. Що то значить: долю конем не об’їдеш. Жили ж усе життя майже поруч, а не зустрічали один одного. Віктор молодшим був на два роки, тому різні інтереси мали.
– Мене після війни забрали на Донбас. Працював там важко. Додому хтілося! – пригадує той час Віктор Лукашович. – Я ж у батьків один залишився. Старшого брата у тюрму посадили, менший на міні підірвався. А мене так далеко на роботи загнали! Півтора року працював, відпустку заслужив. Приїхав до батьків і зустрів Ніну. Спочатку додому проводив, потім вирішили одружитись. Але ж документів у мене не було! Їх не видавали на руки, щоб назад на Донбас верталися. Батько до воєнкома їздив у Владімір, завіз там дечого – гуси, яйця, от мене через військкомат і залишили тут на учобу. А інакше не можна було: тих, хто не вертався, шукали і судили як дезертиров. От ми веселля зіграли, жили разом. А розписалися тільки перед народженням дочки Галі, коли документи прийшли.
Все життя подружжя Строків жило у Відутах. Окрім доньки, ще сина народили. Ніна Микитівна працювала у колгоспі, Віктор Лукашович – на ПМК. Жили самі по совісті і дітей так учили. А секрет сімейного щастя простий – треба вміти пробачати, підтримувати один одного, радитися і розуміти. Тоді й житимете добре і довго.
Наталка СЛЮСАР, Волинська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!