Ця маленька дрібненька жіночка виглядає як підліток. Але це не заважає 42-річній Розалії Головчун із села Бубнів Локачинського району боротися з життєвими негараздами. Її енергії та силі духу можна позаздрити. Після розлучення з чоловіком жінка сама виховує двох доньок, а коли загинула старша сестра – оформила опікунство й над її молодшими дітками.
Роза Іванівна – щира і відверта. Тому й одразу зізнається, що спочатку вагалася, чи забирати дітей:
– Мене й мама, тобто їхня бабуся, відмовляла, бо вони вредні дуже. Сестра справді ними не займалася, до роботи не привчала. Валя мала кілька чоловіків. Та все пияки траплялися. Дітей наробили, а толку не було. Відправляли їх в інтернат. Ми з мамою намагалися на неї вплинути, та хіба нас слухала... Того злощасного дня Валін чоловік надумав їхати у сусіднє село по кроля. Старші діти потім розповідали, що мама не хотіла, бо він був дуже п’яний, але батько кричав на неї, то мусила скоритися. Їхали саморобним тракторцем, той перекинувся. Чоловік якось вискочив, а Валю придавив трактор. Вона померла одразу. Отака чорна біда сталась. І шо? Посадили чоловіка в тюрму, а діти зосталися. Старші дівчата мали сім’ї, але щось не захотіли молодших братика й сестру до себе забрати. Старші брати думають про горілку. Ми знали, що малим «світить» інтернат. Шкода їх стало. Мої дочки заступалися за них. Порадилася з мамою, і таки забрали Степана з Ірою до себе.
Хоч у сім’ї так не вистачає чоловічих рук, Роза не нарікає. Самотужки звела літню кухню, робить ремонт у будинку. Старається, щоб усім було комфортно й затишно. Нині Степану 15 років, а Ірі – 12. Вони вже звикли до тьоті Рози. Звикають і до дисципліни та порядку, яких вона вимагає.
– Діти росли самі по собі, – веде далі бесіду Роза Іванівна. – А я працювати заставляю. Степан більш слухається. А Іра вредна трохи. Але нічого, перевиховаємо. Мені головне, щоб здорові всі були. Щоб мама моя ще бігала. Я до своїх і Валіних дітей однаково ставлюсь. Ось Ірі золоті сережки купила. Минулого літа по путівці в табір возила. Кажу: «Шануй мене і бабусю, то виведемо тебе в люди». Не вважаю, що я роблю великий подвиг. Ні. Це мій обов’язок – допомогти племінникам стати хорошими людьми.
Руслана ТАТАРИН, Волинська область
Фото автора
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!