Олександра Світлицького знають не лише у рідних Затурцях Локачинського району, а й у Волинській області та за її межами. Цей чоловік, маючи майже два метри зросту і відповідну силу, був бажаним учасником спортивних змагань. Армреслінг, кидання колоди, перетягування каната – перемоги приносив і собі, й команді. Не в його дусі було відступати. Тож, коли отримав повістку, пішов воювати. У Дубенській військовій частині сільського богатиря називали просто – дядько Саша. Не лише силою міг похизуватись, а й щедрою душею та добрим серцем. Хіба хто думав, що саме воно підведе…
Олександр ніколи не нарікав на здоров’я. Чоловік як дуб. Ще й іншим допомагав. Був донором. А коли почалася війна на сході України, все поривався туди. Кілька разів ходив у сільську раду перепитувати, чи нема йому повістки.
– А коли таки принесли повістку, я ридма ридала, не хотіла відпускати, – схлипує дружина. – Міг би й не йти, бо донька має інвалідність через проблеми з нирками. Та Саша затявся: «Там молоді пацани гинуть. А я, такий здоровань, удома сидітиму?! Як не пустиш, то піду добровольцем». Ще й сусіда підмовив. Обоє з Юрою й служили на Донеччині.
Олександр був водієм-заправником: з тилу доставляв пальне на передову. Перевозив несправну техніку, щоб ремонтували. Дружині особливих подробиць про війну не розповідав. Беріг. А себе вберегти не зумів…
– Десь через півроку служби Саша прийшов у відпустку. Пожалівся, що якась ґулька вискочила, – пригадує Лариса. – Поїхали до Торчина, потім до Луцька. Обласні медики виявили проблеми із серцем. Дали направлення, щоб комісували, але чоловік порвав той папірець, мовляв, «я здоровий, повертаюся до хлопців». Комбат розповідав, що Саша чотири рази підходив, просився у бій. «Та куди тебе відправляти? Ти такий здоровило – жива мішень», – відмовляв. Там серце знов дало про себе знати. Лікувався у госпіталях, згодом з Дніпропетровська літаком привезли до Львова. Півтора місяця був у реанімації. Коли полегшало, перевели до Луцька, далі – Київ. У організмі почала набиратися вода. Ноги лопали, і їх обмотували памперсами. Столичні медики були категоричні: необхідна пересадка серця. Бо воно було збільшеним у три рази. Виписали воїна, стали збирати кошти на дорогу операцію. Та правду кажуть, що вдома й стіни лікують. Олександр пішов на поправку. З’явився промінчик надії.
– Я нічого не дозволяла робити. Просила: «Бережися!» – витирає сльози дружина. – А він сердиться. Змолотили, зерно хоче носити. Не міг сидіти без діла. Хлопці з АТО постійно телефонували, кошти передавали. Того дня Сашко пішов до сусіда, який уже демобілізувався, побалакати. Сидів на лавці, та й впав. Юра штучне дихання робив, масаж серця. Нічого не допомогло. Отак за хвилину не стало мого Сашка… У 43 роки.
На похорон з’їхалися бойові побратими з усіх куточків України. Ховали волинського богатиря по-військовому. Лариса за бідою світу не бачила, тож дякує сільському голові Затурців Володимиру Патійчуку, який займався організацією похорону, всім добрим людям, які допомагали й підтримували. У просторій оселі, яку подружжя зводило 15 років, стильний ремонт, порядок. Тільки б жити і дітьми тішитися. На поличках кубки, спортивні нагороди. Сашко планував зробити спеціальний стенд у кімнаті зі своїми відзнаками. Не судилося. Він мав десятки перемог, а у боротьбі за власне здоров’я отримав поразку. 21-річна Зоряна вже доросла, все розуміє. А як пережити непоправну втрату дев’ятилітньому Олегу?
– Сидить Олежик над вудками, щось розплутує. Раніше завжди з Сашою радились. Я ж нічого в цьому не тямлю, але йду питаю, чим помогти, бо ж тата нема. Мушу триматись і жити заради дітей, – завершує мама.
Руслана ТАТАРИН, Волинська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!