Катерина Федорівна – маленька, дрібненька, як пташечка, а її оптимізму та енергії на десяток людей вистачить. Ніхто й не здогадається, що 76 літ має. Намисто прикрашає шию, пофарбоване волосся. Чепурненька, метка жіночка не всидить на місці. Її чоловік Григорій Васильович, навпаки, серйозний та мовчазний. Характеризує свою обраницю коротко: «Отлічная». А зісватали їх діти на схилі літ.
У Катерини Карпюк своя історія життя. У Григорія Боця – своя. Об’єднувало те, що жили в одному селі Привітне Локачинського району, тож зналися. Катерина Федорівна багато років працювала у сільській раді – вела облік військовозобов’язаних. Тут же трудилася й дружина Григорія Васильовича – Ольга. Жінки товаришували, часто гостювали одна в одної. Федорівна рано залишилася вдовою: чоловік помер через інфаркт. Сама давала раду двом донечкам. У Олі з Гришею підростало двоє синів. Подружжя звело простору хату, біля неї – добротні прибудови. Тільки жити і господарювати, але несподівана недуга підірвала здоров’я Ольги. Боролася з хворобою кілька років, та безрезультатно.
– На 51-му році померла жінка, – скупо каже чоловік.
– Ми були лєпші подруги, – продовжує Катерина Федорівна. – Коли Оля злягла, часто її навідувала. Діти мене добре знали. Похорон допомагала організовувати. А коли Гриша зостався сам, йому приходила допомагати. Навіть і думки такої не було, що зостануся тут.
Природну красу моєї співрозмовниці не стерли літа, а якщо взяти до уваги, що мала файну косу в молодості, то, можна припустити, від залицяльників відбою не було. Тож перепитую, чи не сваталися за 20 років удовиного життя до неї кавалери.
– Ой, чого ж, – грають в очах іскорки. – Різні були розмови, та я переводила то все на смішки. Ні до кого не лежала душа.
– А Григорій Васильович припав до серця?
– Чого ж ні! Він високий, ставний був. Бачите, якого чуба має, хоч і старий. А я лисих не люблю. Ще й молодший на три роки. Ну, думаю, такого кавалера нікому не віддам.
– То як вам пропозицію робив?
– Ніяк. То його сини зісватали, – сміється бабуся. – На Покрову в нас у селі престольний празник. Приїхав його молодший син у гості. Випили, як годиться, а тоді він мовить до меншої моєї дочки Валі: «Ми забираємо Федорівну до себе». Всі подумали, що то жарт: «Забирай-забирай». На вечір того ж дня подалися до старшого сина, а він і пляшку шампанського поставив, як за сватання. Отак з тої шутки вийшла правда.
Та хай там як, не відважились отак одразу пенсіонери жити. Катерина вдень ходила до Гриші, а пізніше він до неї – на побачення. Шлях не близький, аж у другий кінець села. «Я сяду на лавочці й виглядаю його, як шістнадцятка, а мені вже 60 на носі», – сипле сміхом Катерина Федорівна. Два роки минуло після смерті Олі, коли її подруга наважилася пристати до чоловіка.
– Ні-ні, не розписувалися ми, – махає руками. – Нашо воно потрібне на старості літ? Живемо на віру, як тепер модно казати. Тільки молодь зара може за тиждень після весілля розійтись, а ми, дякувати Богу, вже більше 15 років разом.
– Певно, якийсь секрет знаєте?
– А тако: має жінка менша бути. Коли чоловік сердитий, помовч трохи. Не треба брати сумки й одразу до матері-батька бігти. Тре вміти прощати один одному, – дає просту пораду.
Отак живуть собі у злагоді дід з бабою, господарюють потихеньку. Всюди у них чистота і порядок. Коли потрібно – діти допомагають, на канікулах онуки навідують. Баба Катя ще й п’ятьма правнуками тішиться. Вже й кришталеве весілля ця сивочола пара відзначила. Дай Бог, щоб при доброму здоров’ї ще не один рік зустріли разом.
Руслана ТАТАРИН, Волинська область Фото автора
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!