Ім’я архітектора Андроша Яношовича Бідзілі відоме на Волині. Півміста Луцька спроектовано саме ним. Роботи його авторства, а це цілі мікрорайони, комплексні споруди, пам’ятники, храми, є в усій області. Лучани та гості міста мають змогу оцінити красу сучасного залізничного вокзалу в стилі княжої доби, що став родзинкою обласного центру.
Андрош Бідзіля – двічі лауреат Державних премій
Андрош Яношович – заслужений архітектор України, нагороджений орденом Володимира Великого, лауреат Державної премії СРСР та Державної премії України, премії «Данилова корона», восьмиразовий переможець премії «Людина року Волині», нагороджений більш як півсотнею дипломів. Про свій колосальний досвід, невтомну роботу, а також про дружну сім’ю, родину і рідне село на Закарпатті розповідає нашій газеті. У той день, коли приїхав у Луцьк, народився син – Андроше Яношовичу, як сталося, що простому сільському хлопцеві із Закарпаття захотілося бути архітектором?
– Я народився у найгарнішому селі на світі – Доробратово Іршавського району на Закарпатті. Ми українці, але нас записували при угорцях, тому Андрій – Андрош, – розповідає архітектор. – Після сьомого класу поступав в Ужгородське художнє училище. Але тоді пройшли діти війни зі сходу. І тому директор училища попросив батька, щоб я почекав, бо був молодшим, пообіцяв, що наступного року мене без екзаменів зарахують. Я вчився добре, закінчив школу і перехотів бути художником. Пішов у Львівський технікум зв’язку, відслужив у армії, на заводі пропрацював два роки. Мені захотілося бути будівничим, бо брат був будівельником, і я поступив у Львівську політехніку на архітектурний факультет. Закінчив – і по сьогодні займаюся тим, що хотів. І так майже півстоліття, мені 74 роки. Ще студентом усвідомив, що хочу бути практиком, хоч мені пропонували аспірантуру, викладацьку роботу в Києві, Львові. Та я не мав бажання займатися наукою.
– Як потрапили у Луцьк?
– Я на розподіл був першим, а тому мав вибір. Звичайно, хотілося лишатися на Закарпатті, але не було направлення. Нас заманювали житлом у Білорусь, Росію. Мав однокурсника, вірменина, дядько його був замміністра у Києві, він і запропонував роботу в Луцьку. А я в цьому місті в житті не був. Тут відразу обіцяли квартиру, а в мене якраз дружина вагітна. Приїхав у Луцьк, подивився. Мені так сподобалося містечко після шумного Львова, тут така благодать, така краса, така тиша!.. Йшов по колишній Радянській, милувався замком. І так на Волині лишився – з 1 жовтня 1971 року. Що цікаво, в цей день у мене народився син.
– Ви нагороджені почесними відзнаками, багато ваших робіт знакові для Волині.
– Так, на Волині стільки побудовано! Найпершою моєю роботою у Луцьку у 1972-73 роках була Волинська наукова бібліотека. Потім профспілкові курси, весь Київський майдан – це і житлові будинки, і приміщення облдержадміністрації, податкова. Реконструйований сучасний залізничний вокзал у Луцьку, реконструкція центральної частини міста – ця робота висувалася на державну премію. Проектний інститут, яким я керував 24 роки, робив об’єкти по всій області. До речі, при покійному міністрі транспорту Кірпі ми робили реконструкцію багатьох вокзалів: у Ковелі, Рожищі, Ківерцях. Я автор-архітектор 11 пам’ятників у Луцьку: Шевченку, Грушевському, монумента-каплиці «Борцям за волю України» на Київському майдані, монумента жертвам московсько-кадебістських катів біля замку, пам’ятника воїнам-афганцям, святому Миколаю біля міської ради та інших. У 2010 році я нагороджений державною премією за санаторій «Ріксос-Прикарпаття» в Трускавці. Зараз реконструюємо кінотеатр «Промінь», проектуємо, будуємо житловий комплекс «Яровиця».
– Нині бум на приватні будинки. Чи проектуєте їх?
– Зараз менше, а двадцять років тому проектував, до речі, і всім керівникам Волині. Приватні будинки теж цікаво робити. Часто замовник не уявляє, що хоче. Тоді розмовляю з господинею, бо жінка більш практична, вона знає, що треба. Ми завжди враховуємо побажання, бо кожна сім’я різна. Пригадую, як один багатий чоловік захотів аж 400 квадратних метрів. Але йому все одно було мало, давай більше, бо то, каже, краще. А в нього жінка маленького зросту, я його й питаю: як ти її побачиш у тому будинку? Свій дім робив я сам. Але для себе проектуєш не так, як для багатих. Кожну цеглину рахуєш, бо проектувальник не буває мільйонером. Наша біда у тому, що замовникам потрібні квадратні метри, вони ще не доросли до архітектури.
– Знаю, що вам до душі творити храми…
– Люблю займатися сакральною архітектурою. Собор Святого Миколая у Луцьку – мій авторський. Будується монастир Василя Великого, храм Волинської ікони. Храми моєї роботи є по волинських селах, а ще – на Хмельниччині, на Черкащині, звідки родом моя дружина. Також переробляли фасад церкви у моєму рідному селі Доробратово. Запропонували, мабуть, із сім варіантів. Люди проголосували – тепер тішить мене, коли приїжджаю у своє село...
Дід сторожував біля спальні королеви, а батько був Містером армії
А приїздить Андрош Бідзіля на рідне Закарпаття кілька разів у рік. У батьківську стару хату, накриту ще угорською черепицею. Їй уже понад півтора століття, але досі зберігся напис про те, що вироблено в Будапешті. Тут плекає виноградник, посаджений дідом, і за старим рецептом батька робить справжнє закарпатське сухе вино. І щороку – по півтисячі літрів! А дружина часто готує закарпатські страви – квасолю з грибами, з капустою, квасолю підбивану, адже ці наїдки нагадують Андрошу Яношовичу його дитинство. Саме у рідному Доробратові й полюбляє відпочивати волинський архітектор. Йому не треба моря та спекотного сонця в Єгипті чи Туреччині. Купання у закарпатських джерелах, задушевні посиденьки із селянами та родичами – що може бути ліпше? Адже тут, у Доробратові, минули роки дитинства, спогади про яке часто зринають у пам’яті.
– Мій дід був у австро-угорській армії, служив у Відні. Мав пост номер один – біля спальні угорської королеви Марії-Терезії, – сміється Андрош Яношович. – Діда я дуже слабо пам’ятаю, але в родині про це вічно говорили, бувало, зійдуться і ще жартують: може, там наше коріння є? Батько селянин, теж служив в австрійській армії у Відні, навіть виграв конкурс «Містер армії». Був дуже красивий. Любив складати гроші і землю скупляти. Знав, як це зробити. Мав дві отари овець. Коли їх приганяли восени з пасовища, то забивали, жиром були залиті всі виварки. А батько з того жиру варив мило і продавав. Або, наприклад, пішов у Хуст, скупив увесь базар, найняв гонщиків, які загнали скотину в Мукачево, і там продав удвічі дорожче. І мішок грошей привіз. Але коли у 1945-му совєти прийшли, всьо пропало.
Андрош Яношович розповідає, як селяни зносили угорські гроші, щоб обміняти їх на радянські. Хто ніс гаманця, хто – торбину, а його батько привіз… цілий віз мішків з грішми. Цей випадок і досі пам’ятають старожили у селі. А ще волинський архітектор пригадує, як тими грішми, мішками з якими було заставлено півгорища, бавився малим з хлопчаками. Ними грали в… карти.
– Знесу скрутку з грошей, такі гарні крони були. Тітка й питає маму: «Що можна було за одну бумажку купити?» Мама відповідає: «Дуже гарну корову». Я дивлюся на ті гроші й кажу: «То в мене ціла череда в руках!»
Андрош Яношович дуже сумує за тодішнім сільським життям. «Уміли люди гарно жити!» – каже з ностальгією. Досі у його пам’яті живі спогади, як вечорами сходилися жінки і пряли. Або як у неділю батько гарно одягався, брав капелюха, виписаного із самого Відня, чіпляв ланцюжок на кишеню, брав маму попід руку – і йшли вони до церкви. Після служби Божої, повертаючись додому, заходили до кумів, сусідів. Чоловіки обговорювали, що сіяти, коли, де косити, а жінки мали свої новини за тиждень. І це все за погаром, тобто склянкою, вина. До речі, графин із сухим вином завжди стояв на столі, його не заборонялося куштувати навіть дітям. І ніхто не спивався.
Коли прийшли на Закарпаття «визволителі», працьовита сім’я Бідзіль дуже потерпіла. Совєти вигребли все, що було. Забрали коней, скотину. Старшого сина, який хотів стати господарем, повезли на донецькі шахти. І це сільського хлопця, який мав волів, якому батько виписував коней з Будапешта! Він утік звідти і ще більше двох років поневірявся та переховувався. Від пережитого у батька, а було йому всього п’ятдесят, стався інфаркт, потрапив у лікарню.
– Совєти дуже обідили нашу сім’ю, – зітхає Андрош Яношович. – Середній брат учився у школі, старший був на шахтах, батько – у лікарні. Ми з мамою вдома удвох. Хтось нас продав, патрійоти місцеві, що в батька був золотий запас зерна на горищі. Вночі прийшли. З автоматами, мат-перемат. Я вскочив з ліжка, дитина ж. Так прижався у куточку до дерев’яного дивана. З горища все вийняли, 12 підвод нагрузили. На кухню зайшли, там у дерев’яних бочечках на полиці були крупи. Вони то всьо висипали. Мама залізна була. Каже: «Панове визволителі, лишіть дитині завтра в школу снідання зварити». Один з них сказав: «Пускай етот куркульский отприсок з голоду здихаєт». Я ці слова досі пам’ятаю. Мама засміялася, видно, в істериці: «Нє, панове, ще в світі не було, щоб люди дали дитині з голоду вмерти». Бо в нас не було голоду. Потім, через багато років, мама казала: старший став інженером, середній – будівельником, менший, Андрійко, архітектором, що мені ще треба?
А начальником у нього… син
Усі в сім’ї Андроша Бідзілі архітектори. Дочка, син, невістка працюють в одній фірмі «Спецпроект». Тепер Андрош Яношович трудиться під керівництвом… свого сина, теж Андрія, який живе у Києві. Піти дітей своїми слідами не змушував, бо то є творча робота. Просто вони змалку бачили, як батько вечорами, вихідними працює за кульманом (креслярський інструмент).
– Сина питаю: куди, чоловіче, поступати будеш? – згадує Андрош Яношович. – Бо він спортом дуже сильно займався, художню школу закінчив. Ходив пару днів, а потім каже: «Я ж нічого не знаю, крім того, що батько сидить за кульманом». Дочка Таня була професійним спортсменом, членом волейбольної збірної України, срібним призером Європи. А як закінчила десятий клас, сказала: «Всьо, батьку, зі спортом покінчено, треба робити спеціальність». Маю п’ятеро внуків – я п’ятизірковий дід! Старша вчиться у Варшаві, дуже талановитий художник. Менший внук Янчик бігає тільки тут, в офісі, значить, теж буде архітектором. Я своїм дітям завжди кажу: архітектура – це не є спеціальність, це стиль життя. Як у митця, в голові весь час крутиться якась ідея. А головне – треба працювати і працювати.
Олена ПАВЛЮК, м. Луцьк
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!