А за кілька днів до загибелі просив у мами пробачення, ніби відчував свою смерть
Цим матеріалом ми продовжуємо серію публікацій про героїв, котрі віддали свої життя на сході України у боротьбі з окупантом. Кожна розповідь – це щемлива сповідь родини, яка втратила найдорожче: батька, сина, чоловіка, брата… Це невимовний біль, втамувати який не в силі навіть час.
Редакція «Вісника+К» розпочала грандіозний проект, увінчає який символічна книга пам’яті. Ми постараємося зібрати свідчення про кожного волинянина, який загинув на Донбасі, відстоюючи мир і відвойовуючи українську землю у загарбника. Тож дякуємо вам і за теплі листи-спогади про героїв, які ви надсилаєте, і за те, що приходите до нас, аби відкрити свою зболену душу.
Юрій Оніщук (27 квітня 1990 року – 25 серпня 2014 року)
Навчався у Луцькій ЗОШ № 15, Вищому професійному училищі будівництва та архітектури. Служив у Збройних силах України на посаді механіка-водія розвідувального взводу. Працював на різних посадах в Адміністрації Президента у Києві, клубах та магазинах Луцька, тролейбусному управлінні, Волинському обласному театрі ляльок… В АТО був призваний у квітні 2014-го. Загинув у боях під Іловайськом. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Назвала сина в честь брата, який помер в армії
Вже два з половиною роки не висихають сльози на очах лучанки Тетяни Расказової. У війні вона втратила сина Юрія – хлопець не вийшов з Іловайського котла. Мав лише 24 роки. Жінка прийшла до редакції разом зі своєю мамою, аби залишити світлі спогади про дитину.
– Він у нас змалку був дуже напористий, – згадує Тетяна Миколаївна. – Все його цікавило. Як що задумав – завжди доводив до кінця. Старався бути попереду всіх. І дуже спорт любив.
Їй важко дається кожне слово. Змовкає, аби не хлинуло ридання. Намагається себе заспокоїти. Та червоні очі видають: вони не втомлюються плакати. Жінка трепетно тримає фото сина, так, наче відчуває його тепло. Здається, то не знімок у руках, а синова долоня, яку мати стискає міцно-міцно, боячись втратити знову.
Інтуїтивно запитую, на честь кого назвала дитину Юрієм. І відкривається ще одна драма, яку багато літ тому пережила ця родина. Тетяна Миколаївна мала брата, який служив у ракетних військах і помер від променевої хвороби у двадцять років. У його честь і назвала хлопчика Юрієм. Через два десятиліття племінник повторив трагічну долю дядька…
– Мій Юрчик закінчив дев’ять класів у п’ятнадцятій школі, далі навчався у Вищому професійному училищі будівництва й архітектури за спеціальністю «муляр, штукатур, плиточник-лицювальник». Він планував поїхати на заробітки в Чехію, де живе його батько. А не пускали за кордон, поки не кінчить військову службу. Пішов в армію. Відслужив у «Десні», де був на посаді механіка-водія розвідувального взводу, повернувся – відразу закордонний паспорт зробив. Але сталося так, що батько не встиг вчасно підготувати йому всі документи для виїзду, і Юрчик став шукати роботу тут, – розповідає жінка.
Він якийсь час проробив у Києві, однак невдовзі повернувся додому, в Луцьк. Тут працював охоронником у клубах та ювелірних магазинах. А перед війною навіть у ляльковому театрі – їздив з іншими акторами по Україні.
– Юрчику дуже подобалася ця робота. Він так радів, що може побачити Україну!.. Хоч нелегко буває акторам у поїздках. Але син завжди повертався наповнений позитивними емоціями, – згадує мама.
На війні згубив хрестик
– Перша повістка Юрчику прийшла 5 квітня 2014-го, – розповідає бабуся героя Ніна Кіндратівна. – Він саме був на роботі. Приходить – кажемо йому, що так і так. А він не вірить. Ще й розсміявся так, думав, що ми жартуємо. А за кілька днів прийшла друга повістка, і він сам її взяв.
– Я запитала: «То, може, зробити якусь довідку, щоб ти не йшов, у лікарню покласти?» А він мені: «Якщо не я, то хто?» – плаче мама. – А ще казав: «То ж наші брати, ніхто з нами воювати не буде. Побуду трохи – ну, місяць, ну, два – та й прийду». Не прийшов…
Горе хлюпає через край, спогади ятрять душу. Серце не сприймає реальності.
– Він попав у 51-у бригаду. Ще як у Володимирі-Волинському був, просив привезти йому деякі речі. Я дала йому іконку і золотого хрестика. Коли Юрчик уже був на сході, буквально через кілька днів дзвонить і каже, що хрестика згубив, – згадуючи ці моменти, Тетяна Миколаївна знову схлипує. – Але там, на передовій, були капелани. То синові дали чотки з хрестиком. Він з ними не розлучався, носив завжди при собі. З ними і загинув. Я поклала їх у домовину.
Один за одним спливають спогади. Від скупих подробиць, переказаних мамою, про те, що бачив її син там, на війні, стає не по собі. Страшно уявити, наскільки жахливішою була реальність.
Рідні запам’ятали Юрчика таким
Пили росу, їли кленові листочки
– Це була перша хвиля мобілізації. «Мамо, в нас техніка вся іржава, розпадається, їдемо – на ходу збираємо», – розповідав Юрчик, коли вони з хлопцями виїхали з Володимира, – пригадує пані Тетяна. – Кажу, все буде добре, не переживай. Ми всі старалися його підтримати. Але на душі було дуже неспокійно. Одяг передавали. Та поки доїхав комплект, виявилося, що він уже завеликий, бо Юра, як йшов, носив 50-й розмір, а потім дуже схуд. Бронежилета він не мав. Але ніколи через це не засмучувався. Хлопці казали, що син був «грозою сепаратистів», тому дали йому позивний «Лютий».
– Якось питаю його: «Юрчику, а що ви там їсте?» А він з таким болем: «Бабуль, я б твого борщику з’їв», – згадує бабуся. – Розповідав, що були дні, що взагалі нічого не їли, тільки росу збирали пити й кленові листочки жували… (Плаче.) Казав, що ті листки спочатку були такі гіркі-гіркі, а потім здавалися солодкими. Я хотіла до нього їхати, їй-бо. Але він все відмовляв. Просив, щоб чекали, взимку вернеться.
І вони чекали. Ще коли на Волинь прийшла звістка про розстріл наших хлопців під Волновахою, мама з бабусею весь час молились, аби їхній Юрчик уцілів. Тоді Господь хлопця вберіг. Але потім сталося непоправне.
– Був серпень. Якось син дзвонить і питає: «Мам, правда, зі мною нічого не станеться? Правда, я не загину?» І за все пробачення просив. Підбадьорювала його, як могла. Важко було знайти потрібні слова, щоб не виказати свої переживання. А потім був День Незалежності. В Києві – парад. А наші хлопці стояли під Іловайськом беззахисні під кулями. Якби ту техніку хлопцям туди, на передову. Може, і дали б ворогу відсіч. Дзвоню Юрчику зранку і чую залпи. А він мені: «Тут нічого страшного нема, все спокійно». На душі було дуже тривожно. Потім ще бабусі казав, що йому від тої стрілянини голова болить. А ввечері зв’язок з ним обірвався. Ми дзвонили знову і знову, ніхто трубки не брав. З’явилося відчуття, що сталося горе.
Мама з острахом дивилася новини і все сподівалася, що син таки живий, відгукнеться. І 27 серпня його телефон «заговорив».
Вічний спочинок знайшов на Алеї слави
«Сину, сину!» – гукала мама у трубку. Але коли почула чуже «алло», в душі стерпло. «То не голос мого сина…» – видушила із себе. «Я волонтер Льоня, – почула на тому кінці дроту. – Ми тут… збираємо хлопців. Тих, хто загинув і хто поранений». «Що з моїм сином?» – запитала, з останнього сподіваючись, що Юра поранений, не може їй сам відповісти. Але з мовчанки, яка враз запанувала, зрозуміла, що хлопець загинув.
– Невже вам про смерть дитини ніхто з командування не повідомив? – запитую.
– Ні. Виявилося, що в Іловайську загинуло троє Юріїв Оніщуків, однофамільців. Поки вони розібралися, хто є хто, де чия родина, ми вже поїхали на впізнання, – каже Тетяна Миколаївна.
Надворі стояла нестерпна спека, просто пекло. Крізь вікно мама дивилася на випалені трави й згадувала нещодавні синові слова: «В нас тут «жмурик» лежить, черв’яки по ньому повзають. Не встигають хлопців забирати, тут гниють...» «Чи впізнаю дитину? – крутилося в голові. – А може, його там і нема». Та коли побачила Юрчикове чистеньке обличчя у морзі, підкосилися ноги. Він… Нема сина. Нема… На похорон зійшлося дуже багато людей. Воїна з почестями поховали на міському кладовищі у Гаразджі на Алеї слави. З-за кордону приїхав провести дитину в останню путь і батько, якому дали термінову телеграму. Тоді рідні дізналися про останні хвилини життя Юрія.
– Юрчик загинув 25 серпня. Хлопці розказували, що він з товаришем побіг гасити машину, яка горіла, і їх «Градом» накрили. Приїжджав командир на кладовище. Сказав: «Таких синочків, як ваш, одиниці… Це справжній герой».
Ці слова теплом озиваються у виплаканих душах. Немає хвилини, аби мама й бабуся не думали про це. Щонеділі ненька приходить на цвинтар і часто бачить, що, крім неї, ще хтось ставить на могилі її сина свіжі квіти. Значить, не забувають.
Хлопця посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Його маму – церковною медаллю «За жертовність». Вона віддала Україні найдорожче, що мала.
Наталія КРАВЧУК, м. Луцьк
Пишемо книгу пам’яті про героїв АТО
Пишемо книгу пам’яті, спогадів про тих волинян, хто віддав життя за волю і незалежність України у війні з російськими загарбниками. Хочемо, щоб її створили найближчі і найрідніші люди наших полеглих Героїв. Дуже просимо батьків, матерів, братів, сестер, дружин, синів, дочок присилати нам розповіді про рідних – загиблих. У них обов’язково має бути точне прізвище, ім’я та по батькові, фото, адреса, телефон, роки життя. Розкажіть щиро, тепло про воїна. Ми опублікуємо ці спогади у книзі і кожному, хто надіслав їх, подаруємо видання. Минуть літа, настане мирний час, загояться рани, та ми не можемо забути своїх Героїв.
Присилайте матеріали на адресу нашої редакції:
просп. Перемоги, 15, м. Луцьк, 43005, «Вісник+К»
Можна електронною поштою: visnyk@visnyk.lutsk.ua.
Телефон для довідок – 77-48-84, 067-361-77-17, 066-210-88-11.
Редколегія «Вісника+К»
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!