«Донецькі» відроджують театр у Володимирі-ВолинськомуВолодимир і Людмила ПОХОЖАЛОВИ

«Донецькі» відроджують театр у Володимирі-Волинському

Волинь

Володимир і Людмила Похожалови – корінні донеччани. Вона за фахом режисер, викладала в Донецькому національному університеті, він – лікар-травматолог, зараз на пенсії. В серпні 2014 року приїхали до знайомих у Володимир-Волинський на «два-три тижні» пересидіти, поки Донецьк визволятиме українська армія. Сталося дещо інакше. 

«Всі, кого поважали, звідти виїхали»

Уже при першій зустрічі Володимир і Людмила відразу ламають усі стереотипи про «донецьких» – самовпевнених, нахабних. Це надзвичайно милі, привітні, інтелігентні люди. Спілкуються виключно дуже вишуканою  українською мовою. Хоча до цього між собою спілкувалися російською. Українську, як зізнався Володимир Григорович, вчив теоретично, чув у театрі і по телебаченню. 

– Коли ми сюди приїхали, внучка Аліса пішла у десятий клас місцевої гімназії. Перше, що спитали її вчителі, – яка мова для неї рідна та чи добре вона розуміє українську. Наша Аліса перший же диктант єдина у класі написала на 12 балів. Учителька її у приклад ставила, – з гордістю додає Людмила.

Саме через онуку Похожалови залишились у Володимирі-Волинському. Адже коли Донецький університет переїхав у Вінницю, її запрошували туди на роботу. Та, як каже жінка, дівчинка на той момент уже звикла до нової школи, друзів, знову зніматися, кидати все і переїжджати не хотілося. Тим паче, що Володимир-Волинський відразу припав до душі.

– Місто нам відразу сподобалось, – згадує перші враження Людмила. – На Донбасі маленькі міста всі прив’язані до інфраструктури якогось великого підприємства чи шахти. Якщо раптом їх не стає – місто перетворюється на жах. А тут люди просто живуть, щось роблять, занепаду немає. Тут інша культура, ментальність, якась мудрість земна, інтелект життєвий.

– Ви знаєте своє коріння до п’ятого покоління, на Донбасі такого немає, – підхоплює Володимир Григорович. – Там немає корінних жителів, на ті землі їхав казна-хто. Тому нема ні традицій, ні обрядів. У нас навіть церков не було. І я дивуюся, звідкіля стільки віруючих узялося?!

Похожалови вже майже три роки мешкають у Володимирі-Волинському.  Побутові умови у них не найліпші, живуть в орендованому житлі й перспектив набути своє практично не мають. Але їхати назад їм звідси не хочеться.

– Там залишилося мало людей, з ким підтримуємо контакт. Наші, з ким ми спілкувалися, дружили, кого поважали, всі поїхали, – каже Володимир Григорович. –  Серед наших знайомих є й такі, які підтримали «ДНР». З ними зараз не спілкуємося.

На виставах завше аншлаг

Хоча Людмила і Володимир давно на пенсії, сидіти вдома не звикли. Тим паче, що онука вже студентка Київського медичного університету. Так що вільного часу вдосталь. От і взялися разом із ще однією своєю подругою з Донецька Ларисою Половньовою за справу, яку найбільше люблять, – ставити вистави. Прем’єра аматорського театру «Різнобарв’я» відбулася 8 березня 2016 року. Показували спектакль за п’єсою волинянки Габріелі Запольської «Мораль пані Дульської». У ролях були задіяні Людмила й Володимир Похожалови, Лариса Половньова, а також журналістки володимир-волинської газети «Рідне місто». Прем’єра пройшла на «ура».

– Ми тут же взялися за наступну постановку, – із захопленням розповідає пані  Людмила. – Лариса зробила попурі на тему української класики «Кохання і підступність». Коло наших акторів значно розширилося. Прийшло багато людей зі служби соцзахисту, міськвиконкому, музичної школи. Видно, що людям цікаво. На наших виставах зал постійно заповнений. Уже поставили й «Кришталевий черевичок» за п’єсою Тамари Габбе, «Самогубство самотності»  Неди Нежданої. 

Людмила Похожалова годинами може говорити про театр. Хоча зізналася, що останнім часом більше займається гуртком театральної майстерності у місцевій гімназії. А ще вона зробила ґрунтовне дослідження історії театру у Володимирі-Волинському. Донеччанка із захопленням розповідає нам, волинянам, про наших земляків: драматурга Ваврисевича, співачку Герштанську, історика Цинкаловського…

– У вас надзвичайно багато талановитих людей. Так приємно тут працювати. А головне – вдячні глядачі. Особливо військові. Для них ми весь час граємо благодійні вистави. 

Наталка СЛЮСАР, Волинська область

© «Вісник»

Передрук будь-якої інформації можливий лише якщо гіперпосилання на «Вісник+К» стоїть не нижче другого абзацу і у кінці матеріалу не має позначки «Передрук заборонений». Перепублікація матеріалів із друкованих видань «Вісник+К» та «Люди і долі» можлива лише із письмового дозволу редакції.

Наші інформери

«Вісник» в соцмережах

Журнал «Люди і долі»

×
Приєднуйтесь!