Його день народження співпадав з Днем Незалежності. Це ж треба так. Постать Миколи Романюка знакова для Волині. Довгий час працював на керівних посадах в області, був губернатором, мером Луцька. Третього лютого минулого року його не стало на цій землі. Хочу поділитися спогадами про нього, поміркувати про те, як живеться лучанам після його відходу.
Не любив шуму-гаму, працював чітко й виважено
Знав Миколу Романюка з кінця сімдесятих, ще тоді, як починав він свою роботу у комсомолі. Для нього завжди притаманні були витримка і врівноваженість. Ніколи ніхто не чув від нього якогось галасу, не бачив метушні. Таким і залишався все життя. А ще мав Микола Ярославович добротні організаторські здібності. Тому й досягнув у житті немало.
Довгий час очолював регіональне управління «Приватбанку» у Волинській області. Воно було одне з кращих в Україні. Заробив і сам хорошу копійку. До речі, дехто йому колов очі багатством. А дорікали бездари, котрі не можуть чи не вміють працювати, або ті, що накрали собі бабла. І коли Романюка покликали керувати областю, пішов, бо знав, що зможе, і там більше принесе користі людям. Коли зверху стали керувати донецькі, його відправили у відставку. Потім на виборах Луцького міського голови одержав блискучу перемогу і став мером.
Не знаю, чи варто зараз перераховувати усе те, що Микола Ярославович зробив для міста, чи ні, та все ж нагадаю деякі з найкрупніших справ. Пригадуєте, скільки мови було за міст через залізницю від вокзалу до «Варшавського» ринку. Романюк взяв і зробив. А реконструкція залізничного вокзалу. Ну, правда ж гарний! Перший ЦНАП (центр адміністративних послуг), школу № 27, знову ж збудували при Романюку, дитячий садочок, зоопарк, дороги, почистили Теремнівські стави, почалося впорядкування прибудинкових територій. І т. д., і т. п. Це найзначніші проекти, але головне в тому, що він залучив чималі зарубіжні інвестиції, наблизив місто до Європи. Відчувалася системність у роботі голови міста і його штабу. Не забудьте, що одержав він у спадок кредитів до сорока мільйонів і залишав посаду (навічно) з профіцитом.
Ну, звичайно ж, Миколу Ярославовича критикували тоді, знаходили до чого причепитися. Можливо, й були деякі промахи, не без того. Той не помиляється, хто нічого не робить. Але те, що він працював на перспективу, був міцним господарником, навряд чи хтось заперечить. Скажімо, усі знають нині, які виникли проблеми у водоканалах з очищенням води із застосуванням хлору. А Романюк зняв цю проблему ще років п’ять тому, запропонувавши безхлорне очищення. Так, саме з його подачі це зробили. І якщо в інших містах виникають перебої з постачанням води, лучани сплять спокійно. Мера колишнього немає на світі, а його добрі справи живуть, служать людям.
Сон у руку
Незвично якось було минулого Дня Незалежності, коли на центральній площі серед лучан не було Миколи Романюка у вишиванці. Він з усіма відзначав всенародне свято і, звичайно ж, свій день народження. Вітав інших, одержував віншування на свою адресу. Уже ніколи не з’явиться тут.
Вічний свій причал знайшов Микола Ярославович на височенькому пагорбі, де розміщене кладовище у селі Золочівка Демидівського району Рівненської області, на своїй батьківщині. Частенько доводиться їздити у тому напрямку, порівнявшись, вимикаю музику по радіо, іноді заходжу до могили, молюся Богу. Залишився невеличкий горбик землі – і все.
Не побачу вже його стриманої посмішки, не відчую щирого рукостискання. Останній раз ми бачилися дев’ятнадцятого січня, на Водохреще, за два тижні до його смерті. І хіба я один залишив у серці велику повагу до мера? Гадаю, немало, а точніше – дуже, дуже багато простих людей, керівників. Навряд чи варто брати до уваги лакуз, котрі бігали, заглядали в очі, співали дифірамби, а коли не стало мера, любов та одразу випарувалася.
Принагідно хочу розповісти свій сон, котрий мені приснився невдовзі після смерті Романюка. Нібито я, ще сусіди, його троюрідний брат і кум Льоня Повх, його дружина, копаємо картоплю лопатами у матері Романюка. Й вона допомагає. А поруч на городі тракторцем картоплю виорюють… депутати. Один високий, лисий, колишня права рука мера. Кажуть, ще не поховали покійника, а він уже присягав іншому босу. Ще одне, таке мале, з хитрою-хитрою посмішкою, котре оббігало надцять партій. До речі, вельми любилося із синами мера, таке біленьке й шустреньке. Третій – солідний, статний, видно, великим пузирем був, правда, ростом не вдався. Так от, підходять усі вони й мало не хором запитують, мовляв, нащо ви мучитеся з тією картоплею, ми зараз приїдемо і вам викопаємо. Підходять, цілують Романюкову матір. Вона не зронила жодного слова, стояла закам’яніло. Я придивився й побачив, як у неї по щоках течуть сльози.
Кілька місяців тому померла Валентина Омелянівна, поховали її біля синів. Поруч покоїться ще Євген, котрий загинув у п’ятнадцять літ.
А що після Романюка?
А як же Луцьк після Романюка? Та зграя, котра йменується високим йменням «депутати», під орудою своїх ляльководів кинулася в місті ділити владу. Ганьби такої світ не бачив. У хід пішли підкуп, залякування, закулісні домовленості, суди, гризня. Бридоття. І все це на очах двохсоттисячного міста, його людей. Зчепилися два непримиренних олігархічних клани, котрим народ по барабану, чубляться, щоб поближче дорватися до дерибану. Виграють хитріші, підліші, нахабніші. Ну, звичайно ж, при тому верещать на всі голоси, як вони дбають про процвітання Луцька, як трудяться не покладаючи рук.
Тільки ж знайте, ті, хто продається, а вас ще називають в народі продажними шкурами: вас використають, як ганчірки або туалетні папірчики в одному місці, і викинуть, й, звісно, забудуть.
А місто вже півтора року живе без мера. Без хазяїна. І владі начхати, і тій коханій Верховній Раді. Ну скажіть, у якій нормальній країні таке було б можливе? А ще патякаємо, що йдемо у Європу.
Цікаві сигнали доходять: то депутати б’ють морди один одному за шмат землі, то бандюги дев’яностих уже з’являються у міській раді. А чого ми ще не знаємо? А якось доклигаємо до виборів, всучать кожному послушному ідіоту по кілька сотень – й проголосуємо за кого їм треба. І далі будуть правити і красти, красти і правити. Хочеться звернутися до так званої верхушки.
Якщо ти думаєш, дорога продажна еліто, що так доб’єшся великого щастя й чеснот, то вельми помиляєшся. Сьогодні ви продали Романюка, зрадили його команду, купили двох, трьох баранів з народу, на виборах урвали дещицю. Але ж завтра вам буде цього мало. Вам схочеться свиснути ще щось. І так безкінечно. Тож живіть довго, дуже довго, навчіть синів, дочок, внуків, їхніх дітей і дітей тих дітей, як треба продаватися, брехати, підло купляти. Бо тільки так ми побудуємо українську «демократію», процвітаючу країну, тільки так лучани з малого до великого стануть «заможними і щасливими», як і ви. І голову, звичайно, виберете подібного до себе. Тільки ж знайте: і до вас, і до ваших ляльководів колись прийде судний день. Рано чи пізно.
А такого, як Микола Романюк, ми вже не знайдемо.
Євген ХОТИМЧУК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!
natali
дуже гарно Євген Якович написав!Все так і є