24 листопада – День пам’яті жертв голодоморів
Олена Бірюк (Кульчицька) народилася у селі Паляниченці Київської області. Після закінчення Учительського інституту в столиці її направили на роботу на Волинь. 34 роки віддала Олена Федорівна школі. Стара Вижівка стала для неї другою батьківщиною. Чимало труднощів зазнала на віку, та найболючішими для 94-річної жінки залишаються спогади про Голодомор 1932–1933 років.
Влітку 1932 року сім’я Кульчицьких, у якій Оленка була наймолодшою серед п’яти дітей, зібрала врожай та, як усі паляниченці, здала хлібозаготівлю, розрахувавшись з державою. Раділи, що тепер можна навіть буде купити дітям деякі обновки. Однак…
– До хати зайшов гурт людей на чолі з представником з району Лазейником. Вони були з шомполами в руках, – згадує Олена Федорівна. – Погрозливо прозвучала вимога віддати все зерно, яке є у господарстві. Тато відповів, що родина виконала план поставок. Але активісти-комнезамівці почали колупати підлогу, шукаючи зерно, нібито закопане у землі. Гірко плакала мама, та на її сльози ніхто не зважав. Забрали все, навіть квасолю з глечика.
І так у кожному дворі. Баба Хомиха – комнезамівка – вела «пошуковців» з шомполами від хати до хати, і від цих залізних прутів ніде і нічого не можна було заховати. Після такого «обходу» у селян не було з чого пекти хліб, їли гарбузи, буряки, капусту, конопляне насіння. Але цих запасів вистачило лише до Нового року. Рятувала річка, що була поруч і де водилася риба.
З початком 1933-го прийшла ще чорніша біда.
– Якось іду в школу і бачу: на кутку Загребеллі їде гарба, запряжена кіньми, біля неї – двоє чоловіків, які заглядають до кожної хати. Виносять звідти померлих, кладуть одного на одного, ніби дрова, і везуть на кладовище, скидають у заздалегідь викопану яму. Доки її не заповнили тілами, піском не засипали. За кожного померлого давали могильникам шматок хліба, – з болем розповідає моя співрозмовниця.
Люди ходили наче сновиди: страшні, опухлі, як мішки, падали прямісінько на землю, на якій стояли. У Кульчицьких була корова, яку вдалося зберегти – все ж дітям кухоль молока. А тут, як на лихо, кінь поламав ногу, то батько його зарізав і м’ясо засолив у бочці. Рештки проса товкли у ступі – це врятувало родину від голодної смерті.
– А навесні голодомор продовжувався, – далі згадує Олена Федорівна. – Люди викопували мерзлу картоплю, їли бруньки дерев, коріння рогози, татар-зілля, а пізніше – лободу, цвіт білої акації, кору дуба, пекли хліб з конопляної макухи. Траплялися випадки людоїдства.
Одного разу хтось з учнів прибіг до школи і повідомив: піонервожатого Павлика, якому було вісімнадцять років, зарізали. Це зробила його мати, бо з голоду у неї потьмарився розум. Перед нами постала страшна картина, яку навряд чи можна забути: виснажена жінка була також мертвою, вона лежала з ножем в одній руці і шматком синової печінки – в другій. Люди вмирали цілими сім’ями. Наша сусідка баба Юрчиха казала: «Не ходіть, діти, до тієї хати, бо там усі вимерли. Там їхні душі і плачуть, і голосять».
Кищенці, Ковалівка, Устимівка, Червоне, Фастовець, Снігурівка, Бердники… Олена Федорівна згадує київські села, у яких творилося те ж саме, що і в її рідних Паляниченцях, де люта смерть забрала 678 жителів.
– У другому класі, де я навчалася, дітей підгодовували супом. А коли на жовтневі свята наша кухар тьотя Мотря різала білу круглу хлібину і давала кожному по цілісінькій скибці, ми були безмежно щасливі. І досі без сліз не можу згадувати той епізод зі свого життя. Серце здригається від страшної правди, адже голод створили штучно, аби знищити волелюбного та розумного українського селянина. І цим злодіянням прощення немає.
Наталія ЛЕГКА, Волинська область
Передрук заборонено!
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!