У 1943 році єврейській дівчинці Ганнусі Фіщук (ім’я та прізвище ради конспірації і виживання майже всі євреї змінювали) виповнилося п’ятнадцять літ. Жила з батьками у селі Полиця Володимирецького району Рівненської області. Німці час від часу влаштовували облави, нишпорили по всіх закутках, шукаючи «жидів». А знайшовши, направляли їх у гетто. Живими звідти вдавалося вирватися не всім. Окремі групи невільників з гетто возили на роботу у село Рафалівку – в кар’єрі добували каміння та глину. Пильної охорони гітлерівці тут не виставляли. Цим і вирішили скористатися шестеро втікачів.
Аня кілька діб ховалася у подруги. Але надалі перебувати тут ставало небезпечно: облави й перевірки знову почастішали. Отож господиня вирядила єврейську дівчину разом зі своєю дочкою до сестри, яка жила у Гуті Лісівській сусіднього Маневицького району на Волині. Темної осінньої ночі десятки кілометрів пробиралися вони лісовими манівцями, остерігаючись кожного шурхоту. На світанку стомлені й голодні дівчата дісталися до околиці села, де замість хат виднілися самі пожарища. На щастя, хату сусідки тітки Люби Пилипчук німці не спалили, стояла оддалік дороги. Жінка за свою родичку менше переживала, адже її у Гуті добре знали. А ось як бути з Ганнусею?
Проте у невеличкому селі нічого не приховаєш. Не знала Люба Пилипчук, радіти їй чи сумувати. З появою русявої симпатичної молоденької «квартирантки» до її обійстя став учащати місцевий залицяльник Єлисей Суліковський.
– Краще не ходив би ти до нас, парубче, – відмовляла жінка. – У селі он скільки дівок. А наша Ганнуся ще зовсім дитя, куди їй до заміжжя…
Та хлопець не відступав. Він по-справжньому закохався в гарненьку дівчину. А вона теж довірилась йому:
– Чи знаєш ти, що я єврейка? І у вашому селі переховуюся від німецьких погромів.
– Будь ким хочеш, – відповів на те юнак. – Передусім мені потрібна дружина.
У родині Суліковських ніхто не ображав осиротілої невістки. До закінчення війни молодята, як мовиться, жили на віру. У цей тривожний час оформлення будь-яких документів про одруження могло накликати біду як на дівчину, так і на тих, хто її прихистив. І все ж деякі сільські пліткарі при нагоді не лінувались «почесати язиками». «Натішиться і витурить ту євреєчку геть з хати», – казали. Та як тільки загоїлись перші рани війни, молодята взяли шлюб у церкві, зареєструвалися у загсі. А у 1946 році в цій сім’ї народилася донечка Женічка. Єлисей Тимофійович і його дружина Ганна Семенівна важко працювали у місцевому колгоспі. Євгенія з чоловіком Олексієм виховали п’ятеро дітей, які уже створили свої сім’ї. Живуть усі дружно, часто навідуються до дідуся і батьків-пенсіонерів. Жаль, що бабуся передчасно пішла на той світ.
– Багато вона натерпілась, – казав Єлисей Тимофійович. – Не один кидав їй в очі колючо-образливе «жидівка». Та й мені не раз перепадало від людей. Але я усе терпів, бо любив свою Аню...
Олексій ВЕРЕМЧУК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!