У цьому місці стражданнями просякнуті стіни, земля і навіть повітря. Правда, похована в цій землі, хоч і була залита асфальтом, забудована і, здавалося, вже ніколи не проб’ється нагору. Та час від часу територія колишньої Луцької тюрми жахає новими й новими знахідками.
Дід попросив ту довідку в труну покласти…
Щоб потрапити у застінки НКВС відразу після «золотого» вересня 1939-го, достатньо бути просто членом «Просвіти» або активістом організації, дотичної бодай чимось до слова «Україна». А можна було взагалі не належати до жодних організацій. «Настукав» сусід чи провокатор зробив свою чорну справу – і ти «под следствием». Особливо багато провокацій стало в 1941 році, незадовго до початку війни. Підозрілі особи нишпорили по селах, перевіряючи селян на «благонадежность». Серед в’язнів Луцької тюрми, окрім патріотично налаштованої молоді, членів ОУН, проукраїнськи налаштованої інтелігенції, було багато простих селян, єдина провина яких лише те, що вони – українці. Недарма в одній з могил, розкопаних у 2017 році, археологи знаходили залишки полатаних чобіт.
– Дядькові було лише двадцять років, він працював лісником і мав службову хатину під лісом. Якось прибився до тієї хатки невідомий чоловік. Почав питатися, що та як. Коли краще жилося, тепер чи за поляків? Дядько смиконув, що треба бути обережним. Каже, і тоді добре було, і тепер. Поговорили й розійшлися, – згадує лучанин Володимир Завірюха, як потрапив у тюремні застінки його дядько Нечипор Щербик із луцького села Смолигів. – А наступного дня за ним уже приїхали. Дід мій Андрій ходив до Луцька до начальства перед самою війною, і йому казали, що в усьому розібралися, і сина випустять. Але додому він уже не вернувся. Дуже тяжко дід те все пережив. Нечипор був наймолодшим із сімох дітей – і на нього була вся надія, бо він коло батьків зостався, був ще нежонатим. Після війни дід знов ходив до Луцька, і його запевнили, що сина тоді випустили з тюрми, а куди він подівся – не знають. А коли прийшла довідка про реабілітацію – все зрозумів. Як помирав, то попросив ту довідку покласти йому в труну…
«Терорист» із поліської глибинки
Поміж черепів і кісток, знайдених в розкопаній могилі в Луцьку на вулиці Кафедральній,16, пошуковці знайшли також обгорілі клаптики паперу. І припустили, що в яму поверх розстріляних енкаведисти кинули й підпалили частину документів. Про те, що тюремний архів та облікові картки ув’язнених були спалені на території в’язниці, розповідав у своєму інтерв’ю ще у 1989 році газеті «Радянська Волинь» останній начальник управління КДБ у Волинській області Анатолій Дємєнков. Зрозуміло, така версія була дуже вигідною: немає документів – немає підстав говорити про вчинений злочин. Однак матеріали на засуджених до розстрілу, а це політичні в’язні, в архівах дивним чином збереглися. Навіть тоді, коли німецькі бомби падали на Луцьк, енкаведисти зробили все, щоб справи на політичних уціліли.
Серед тих, кого засудили до розстрілу, був «керівник «терористичної групи ОУН», а насправді поліський селянин із села Верхи Камінь-Каширського району Микола Корнилович Ковальчук. Якось під час відрядження в це село я випадково познайомилася з його донькою – 86-річною Ганною Миколаївною. Вона розповідала, що батька арештували совєти в 1940-му і про його долю родина більше нічого не знала. Жінка згадувала, що мама їздила до Луцька, і слідчий казав, мовляв, можете подякувати своїм односельцям за дуже довгий язик. З того зробили висновок, що Ковальчука хтось із земляків оговорив. Ще в селі пригадали про жовто-блакитний прапор, який хтось повісив. Хоч Ганна Миколаївна нічого подібного не згадала, бо її тато був простим чоловіком, далеким від політики. Рідні не знали, що ще 24 травня 1941 року Військовий трибунал 5-ї Армії в закритому судовому засіданні засудив його та ще трьох «керівників терористичної організації» до смертної кари. А за довоєнний «гріх» Ковальчука розплатилася вся родина аж через десять років, коли у 1950-му дружину, доньку й сина вивезли у Сибір і вони десять літ валили ліс у тайзі. За що – досі ніхто не знає…
За розповідями очевидців, після війни, коли на території довкола тюрми проводили будівельні роботи, знайшли чимало людських останків, які просто викинули у глибокий кар’єр за містом. Щоб ніхто і ніколи не дізнався правду. Тому й до сьогодні знайти всі поховання розстріляних непросто. Є версія, що на одній із братських могил нині стоїть ресторан. А у 1958-му в стінах розстріляної тюрми совєти по-блюзнірськи розмістили… музичне училище. І понад сорок років у тюремних камерах дітей навчали музики. Сьогодні там оселилися монахи Замкового чоловічого монастиря ПЦУ…
Ніна РОМАНЮК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!