Те, що творять на окупованих українських територіях російські загарбники, викликає жах і лють водночас. Грабують, катують, переслідують, а ще вивозять мешканців окупованих сіл та містечок до росії, крадуть наших дітей, щоб виховати з них манкуртів без роду і племені. Тобто роблять точнісінько те, що робили їхні діди, прийшовши у 40-х роках «визволяти» мешканців західної частини України – очищають українські землі від українців. Щоб заселити туди росіян, щоб розчинити все українське в російському болоті.
Понад 1200 волинських сіл і хуторів щезли назавжди
Сімдесят років тому робили це терором, сибірами, тюрмами і великим переселенням. Не оминула ця гірка чаша й волинського Полісся. Наприкінці 40-х початку 50-х тисячі поліських родин були зірвані з рідних місць і вивезені у південні та східні області. Начебто задля їхнього ж блага, бо там землі родючіші й жити краще. Щоб знайти формальну підставу для виселення, треба було лише записати село до списку неперспективних. А насправді радянська влада у такий спосіб убезпечувала себе від створення нових осередків національного опору. Задля цього знищувалися хутори та маленькі села. Бо так було простіше контролювати ситуацію, коли всі на виду, а то хто знає, що на тих хуторах робиться і хто там вештається. Статистика знищених і насильно переселених волинських сіл вражаюча: понад 1200 сіл і хуторів щезли з карти у ті роки. Так виривали коріння української нації, бо в селах виховувався працелюб, хранитель традицій, справжній українець-патріот. А такий зовсім був не потрібен радянській владі, яка прагнула виховати нову радянську людину.
Серед тих, хто канув у ті роки в лету, був маневицький Соб’ятин. Це невеличке поліське село відоме ще з 1798 року. Тепер про нього нагадує лише старе кладовище в 12 кварталі Оконського лісництва. Майже не залишилося свідків насильницького переселення Соб’ятина. Але в музеї Другої світової війни у Києві задокументовані свідчення колишнього його мешканця Пилипа Калениковича Скорохода, записані краєзнавцями з Дніпропетровщини. Він на початку п’ятдесятих був підлітком і добре пам’ятав, як виселяли його рідне село. Відомо, що впродовж 1948-1950 років на собятинців чинили шалений тиск місцеві представники радянської влади у зв’язку з провалом колективізації. У 1950-му за невиконання річного плану з посади голови колгоспу «Світанок» був звільнений дядько Пилипа Скорохода – Петро Шуляк. У 1952-му йому «віддячать» 25 роками тюрми. А село потрапить до списку неперспективних. За саботаж колективізації та зв’язок місцевих селян з українськими повстанцями його почнуть виселяти на Дніпропетровщину.
Активісти заливали землянки гасом і підпалювали
Родину Скороходів вигнали з рідної землі у березні 1952 року. Не врятувала родину червоноармійця навіть та обставина, що глава сім’ї безвісти пропав на фронті.
– Завезли нас у Маневичі, мов біженців. Два тижні чекали на рампі, доки нам вагони поставлять. Дали товарняк і повезли, мов худобу якусь, – згадував Пилип Каленикович те переселення.
У Соб’ятині в них залишився будинок, господарські будівлі та лан, засіяний озимим житом, за яким мати особливо шкодувала. Сім’я взяла з собою будівельні матеріали, але тимчасово довелося залишити їх на залізничній станції Мирова, що за 35 кілометрів від села Вищетарасівка Дніпропетровської області, куди переселяли собятинців. Забрати їх родина так і не змогла. Тож три роки Тетяна Скороход з трьома дітками тулилася в малесенькій хатині разом з родиною її сестри. У 1955 році значна частина села, де оселилися соб’ятинці, було затоплена через будівництво Каховського водосховища. Родина дуже бідувала. Рятував ткацький верстат, який мати привезла з собою із Волині. Місцевим жителям дуже подобалися домоткані вироби, які виготовляла Тетяна Андріївна. Її килими та рушники прикрашали оселі багатьох вищетарасівців. Хоч багато хто з місцевих недоброзичливо ставився до переселенців-«западенців». А 14-річного Пилипа у школі відразу почали обзивати «бандерою», і відстоювати справедливість інколи доводилося й кулаками. Тож не дивно, що посіяне радянською пропагандою зерно ненависті до західняків ще в ті роки, досі дає свої гіркі плоди.
Пилип Скороход розповідав, що багато переселенців після прибуття на нове місце проживання намагалися за будь-що повернутися додому, на Волинь. Вони вночі вплав долали Дніпро, де на другому березі чергували воєнізовані загони внутрішніх військ, які ловили втікачів і повертали їх назад. Декому вдалося дістатися у рідні краї. Але тут вони застали вже пустку: село було ліквідоване. Більшість хат знесли, частину розібрали, комусь пощастило за безцінь збути нажите роками майно. Дерево з церкви Святої Покрови забрали на будівництво адмінустанов у Маневичах та школи в селі Оконськ. Тих, хто все ж осів на рідних руїнах, влада виганяла із землянок, заливала гасом та підпалювала тимчасові оселі. Соб’ятин більше не відновився. Як і сотні інших волинських сіл...
Ніна РОМАНЮК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!