У Миколи Ковальчука шестеро дітей, 46 внуків, 96 правнуків і два праправнуки!
Найбагатший дідусь Ратнівщини, а можливо, навіть і Волині, прописаний у Гірниках. Проживає ж він то в Гірниках поряд з внуками, то у Язавнях разом із сім'єю сина.
Миколі Федоровичу у лютому повернуло на дев'яносто третій рік. Родом він з Жиричів. Деякий час із сім'єю мешкав в Одесі, та проживши там п'ятнадцять літ, повернувся додому на Ратнівщину, у милий серцю край. Сьогодні дідусь хоч і у поважних літах, та ще любить слухати новини по радіо, цікавиться політикою, завжди має на все свою думку. Сьогодні він переймається ситуацією на сході нашої держави і вболіває за цілісність України, її незалежність, мир на землі.
- Ще так добре не було жити, як тепер, тільки от сили немає, - каже дідусь. - І пенсію дають, є що купити і що поїсти. Але ситуація на сході України нехороша. Я знаю, що таке війна. Воював. І після війни важко було. У мене батько помер ще у 38 році. У війну багато наших людей були біженцями в Білорусі. Я ще малий був, то мене ніхто не чіпав, але й ховатися мусив. Багатьох же забрали у Німеччину на каторжні роботи. На фронт потрапив у 44-му. Яке-то треба щастя мати! З нашої мінометної роти тільки три чоловіки залишилось живими, багато в Одері втопилися. Я не дійшов до Берліна, мав поранення, але визволяв ще Чехословаччину. Додому повернувся у 47-му. У війну німці спалили нашу хату, та старший брат раніше за мене повернувся і побудував невеличкий будиночок. А потім я звів власну.
- Миколо Федоровичу, розкажіть, як склалось Ваше післявоєнне життя?
- Працював у лісництві, був бригадиром у колгоспі, депутатом сільської ради. Бригадиром бути дуже не хотів. Просився навіть у хлопців з бригади, аби сказали голові колгоспу, що їм такого бригадира не треба. Я ж у колгоспі раніше не працював: і я по правді жив, обманути когось не міг. Але вони за мене стояли. Сім місяців був бригадиром. Робити хлопці не дуже хотіли. Кажу їм: «Так не вийде. Як робите, так і писатиму трудодні». А на ферму кого хоч виряди, хоч сам іди. А в ліс дрова заготовляти? Пополежать, поки щось зроблять. Ото, думаю, попав, біда. Прошуся у голови, щоб відпустив. А той: «Хату мені постав». Кажу: «Добре, тільки з бригадирства забери». Якби ви бачили, яку хату за 500 рублів построїв і хліви - все до ключа! Правда, помічників він мені давав. Отак і вивільнився від бригадирства. П'ятнадцять років у колгоспі працював, а потім в побутовому - столяром, перед пенсією в Одесі півтора року на силікатному заводі стропальником був. Усе життя хати будував, столярку робив. Тільки для себе шість хат збудував. Першу обміняв на бруси, бо не подобалось місце, де жив. Побудував велику, гарну, та продав її, коли виїжджав в Одесу. Тоді ж не платили у колгоспі. А син поїхав в Одесу. Йому там сподобалось, і ми всієї сім'єю поїхали за ним. Залишилась тут лише старша дочка, яка вже вийшла на той час заміж і проживала у Гірниках. Три хати збудував в Одесі. Там у мене два сини і дочка. У Гірниках для себе ще звів невеличку, аби не заважати дітям та внукам, хоча періодично у Язавнях живу разом із сім'єю сина. А скільки за свій вік для людей хат збудував?! Щороку по дві зводив. Треба ж було за щось жити. Столярку робив постійно.
- А зараз як без роботи живете?
- Уже нічого не роблю. Як похоронив дружину два роки тому, руки опустились. З нею то ще господарювали. Прожили ми у парі 69 років. Вона жодного разу до лікарів не зверталася. А я не ходив до них до 85 літ. А потім мав запалення, бо ж на скутері ще їжджу, операцію на очі робили мені. Років з п'ять уже нічого в полі не сію.
- То Ви ще на скутері їздите?
- Минулого року ще навіть у Ратне їздив, справи у мене там були.
- Дітям не признався навіть, - каже внучка. - Це вже потім сказав їм. А вони насварили на діда, прилякуючи, аби такого більше не робив, що могли і скутер забрати у нього, що і не бачить вже добре, а він: «Якби дізналися даішники, скільки мені років, то не чіпали б, відпустили. Я перехрестя навіть проїхав. То ж треба знати, як!» - з піднесенням говорив дід.
- Миколо Федоровичу, до Ваших літ мало хто доживає. Як думаєте, у чому секрет Вашого довголіття?
- Я завжди у праці. Ніколи не пив горілки, не курив. І зараз трохи ворушуся, бо треба рухатися, аби жити.
- А жити ще хочеться?
- Сказати, що хочу вмирати, не можу, але й жити інтересу уже немає.
- Напевно, сидіти, склавши руки, важко і нудно?
- Ні, не нудно. Я ж слабий, нездужаю. Коли в село поїду, втомлюся, то відпочиваю. Тож лежу, радіо слухаю, трохи надвір вийду до дітей.
- За внуками та правнуками подивитися?
- Трохи наглядав за ними раніше, а тепер вони вже одне одного глядять.
- А всіх знаєте, як звати, і чиї то діти?
- Внуків знаю всіх. А от правнуків - ні. Тих, хто тут, на місці, знаю, а тих, хто далеко, то уже ні. Я ж їх стільки маю! Чую по радіо, хтось там каже, трьох-чотирьох внуків має, а я думаю: «Якби ж ви знали, скільки їх у мене?!»
- По скільки дітей народили шестеро Ваших дітей?
- Одна дочка, та, що в Росії, то лише одну має, інша, та, що тут, у Гірниках, - 12, син, який у Язавнях, - десятеро, ще один син - дев'ятеро, а найстарший - шестеро, і ще одна дочка - восьмеро. Я радію, коли народжуються діти. Мені завжди кажуть, що на світ з'явився ще один внук чи правнук. Останнім часом в рік десь на десять чоловік поповнюється мій рід. І зараз десятеро чекають на дітей.
- Діда внуки, правнуки не забувають, навідуються?
- Поважають вони мене. Заїжджають щоразу, хто здалека, а хто близенько - заходять, їсти принесуть. Я ще й посварюю їх, бо ж свої сім'ї великі мають, є кому їсти. Стараюся меншеньким то цукерка, то печиво дати. Пенсія у мене не мала. Я й пам'ятник бабі поставив, і собі вже зробив, аби дітям клопоту було менше. Я ж учасник бойових дій у Великій Вітчизняній війні, інвалід війни, нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня. За всіх дітей переживаю, щоб дав їм Бог здоров'я, були віруючими людьми.
- Ви щасливо прожили життя?
- Щасливо!
- А у чому найбільше щастя?
- У дітях, внуках, правнуках... У тому, що вони вірять в Бога, живуть за заповідями Божими.
- А багатство найбільше яке?
- Моє багатство: діти та внуки з правнуками.
- Цікаво, про що мріє дев'яностодворічний дідусь?
- Щоб усі були здорові, щоб був мир у державі, і Україна залишилась незалежною. Щоб усі жили в злагоді.
Валентина ПИЛИПЧУК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!