22 травня всю Україну сколихнула страшна звістка, коли під Волновахою терористи розстріляли українських військових. Серед багатьох волинян був і Дмитро Шостак зі Світязя Шацького району. Тепер він у рідному селі одужує після поранення. Його сумний погляд видає все - і біль за загиблими товаришами, і жахіття, які встиг побачити на війні, і німе запитання: а коли те пекло нарешті закінчиться?
До війни Діма три роки працював у Любомлі в райвідділі міліції, але зрозумів, що це не його. Тому вирішив взяти у селі в оренду магазин і продавати будматеріали. 8 квітня його мобілізували до війська. Після навчання на полігонах у травні потрапив під сумнозвісну Волноваху, де пробув всього два дні. Не встигли навіть облаштувати блокпост. Бо наїхали з півтисячі місцевих жителів, які не дозволяли цього робити: мовляв, почнете стріляти, а тут близько село. Отаборилися на полі біля дороги.
- Більшість людей вітали нас, казали, що їм це страхіття вже набридло, - згадує. - А ті, яких купили, матюкалися, проклинали, кричали, щоб ми забиралися геть, бо ніякої війни немає.
О п'ятій ранку 22 травня, як зазвичай, асфальтівкою проїжджали машини. Діма каже, у той час не спали, бо якраз виставляли наряд. Раптом зупинилася автівка - і несподівано по військових стали стріляти. Десь за півгодини поранених доставили у лікарню і «швидкі», і місцеві люди своїми машинами.
- Тоді загинуло 16, двоє померли в лікарні, 23 поранили, - Дімі важко згадувати ті події. - Надали першу допомогу - і вертольотом відправили в Харків. Я отримав наскрізне поранення ноги. Подзвонив батькові, щоб не переживав, бо в Інтернеті була інформація, що всі загинули.
У Харкові Діму двічі оперували. Найкращими словами згадує хірурга, який щопівгодини цікавився самопочуттям, чуйних медсестер. А також простих харків'ян, які приносили їжу, медикаменти, теніски, шорти, бо привезли хлопців в одних трусах, одяг вигорів. Згодом лікувався у Києві та Луцьку, дякує усім медикам та волонтерам, адже без них не уявляє свого одужання.
Тепер Діма вдома, але й дня немає, щоб не думав про пережите. Що незвичайно - усі ті страхіття часто бачив у снах... ще за рік до війни. Тоді не задумувався над цим, і лише коли мобілізували до війська, пригадував ті сни, які стали справджуватися.
- Коли приїхали у Рівне на полігон, звернув увагу на великий камуфляжний будинок, збоку якраз уазик стояв. Вискочив, думаю: де це бачив?! Потім згадав: ця картинка приснилася ще рік тому. Пригадується все моментами, на щось гляну - і згадую, що це вже було у сні: палатки, госпіталь, ліжка, лікарі, що отримую військову форму... Снилося, що йде бій, збоку ліс, біжать солдати, по мені стріляють, а мій автомат заклинило - і я прокидаюсь. Так і вийшло, коли поранили. Останній сон був ще перед Майданом: нібито зимою ходимо з хлопцями по могилах. Тоді зрозумів, що мене призвуть, бо я офіцер запасу.
Вдома Діма старається не читати новин, не дивитися телевізор, бо, зізнається, набридла ця брехня. «Там набагато страшніше», - каже. Не дають сумувати місцеві друзі, а також ті, з якими був на передовій - у кого легше поранення, приїздили в гості, були хлопці із Закарпаття. Телефон не замовкає від дзвінків. Часто навідуються голова Шацької райдержадміністрації Олександр Кусько, сільський голова Микола Цвид, місцева влада надала фінансову допомогу, обіцяють реабілітацію у санаторії.
- Відчувається підтримка, допомога, повага, - каже Діма. - Але краще цього не бачити, не знати. Думали, що до кінця літа все закінчиться, а тут ще більше загострюється. Страшно, коли гинуть люди... Треба боронити Україну... Не дай, Боже, прийдуть сюди, тоді буде пізно...
Олена ПАВЛЮК,
Волинська область
Фото автора
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!