У маленькому селі Романівка Луцького району вже кілька літ в одній хаті вирують пристрасті. Неодноразово викликали сільського голову й правоохоронців. Ніяк не можуть вжитися тут старенькі батьки із сім’єю прийомної доньки. У кожної сторони – своя правда.
Посваряться – і батька везуть у психлікарню
Сімдесятилітня Уляна Омельчук, розповідаючи про власне життя, раз у раз витирає сльози рукою, густо понизаною надутими венами. Видно, що жінка важко трудилася. Разом з чоловіком звела просторий будинок, літню кухню, хлів. Обоє місцевий колгосп піднімали. Збирали копієчку до копійки, не пияки були. Єдину біду мали – Бог діток не дав.
– Вже за тридцять мені було, – пригадує Уляна Пилипівна. – То я підмовила чоловіка: «Давай візьмемо дитятко. Буде хоч кому на старості літ кружку води подати». Поїхали в Луцьк. Світланка десь два рочки мала. Така маленька. Всього боялася. Поставила її у селі на травичку, а вона кричить, бо навіть не знала, що то таке. І хати боялася. Даю їй миску, прошу: «Доцю, їж». А вона плаче і кричить: «Доми хоцу». Дзвоню до завідуючої, питаю, що ж мені робити, бо ніяк вспокоїти не можу. Вона й порадила: «Вдягніть білого халата і білу косинку». Я робила дояркою, і тоді саме на фермі новий спецодяг дали. Одягнулася, дивлюся – мала сміється: «О, мама. Маму любу»…
І це лише один маленький епізод з їхнього життя. А скільки було недоспаних ночей і сліз, коли Світланка хворіла. Односельці лише позитивно говорять про жінку: «Як би там не було, а Уляна гляділа і переживала за свою доцю, як за рідну». У селі правду важко втаїти. Тому в школі діти дражнили Світлану, прозивали чужою, казали, що її «батьки з дурдому взяли». У третьому класі заплакана донька наважилася викликати матір на відверту розмову. Хоч серце стиснулося, але Уляна Пилипівна витримала такий удар: «Чи ти будеш казати на мене мамо, чи ні, але правда така – ми не твої рідні батьки». Вона не образилася, а й далі горнулася до мами і тата. Щоб діти не насміхалися, вирішили віддати Світланку в луцьку школу-інтернат. Вже у дев’ятому класі вона надумала заміж виходити.
– Я й весілля зробила, – розповідає мати. – З першим чоловіком у Свєти не склалося, дівчинка є. Розвелися за кілька років. Тепер другого має. З ним нажила ще четверо дітей. Зараз дочка із зятем на роботі, то я п’ятьох діток глядю. Встаю зранечку, щоб сніданок зробити, бо ж всім їсти тре дати. Човпуся щодня, як білка в колесі. Господарство тримаю, бо молоді нє. Нам з дідом вже спокою треба. Він має психічне захворювання. А з зятем як почнуть сваритися! Вікна-двері побиті. Чоловікові не можна нервувати, бо зразу тре в психлікарню на два-три місяці везти. Як мені тако жити? Руки-ноги трясуться. Прошу-молю: шукайте собі якусь хату, щоб ми на старості спокійно пожили. Зараз скільки пусток кругом! До голови нашого ходили і до Луцька їздили, а ніхто багатодітним помогти не може.
Уляна Пилипівна не говорить відкрито про те, що ж спричиняє конфлікти, а от люди в селі переповідають, що молоде подружжя, і, зокрема, Світлана з подружками, влаштовують п’яні застілля, тож і сваряться через те зі старенькими батьками.
Свиня у… буді
Зі Світланою та її чоловіком Василем розмовляємо на будівництві багатоповерхівки у Луцьку. Тут обоє працюють і житло винаймають. Лише час від часу навідуються у село, де бабця глядить усіх дітей. На зауваження про п’янки-гулянки обоє обурюються.
– Та ви що?! Я такого собі не дозволяю, – переконує Свєта.
– Я вже чотири роки не п’ю, – стверджує зять Василь Климюк. – Так, колись випивав, але не в хаті, а десь у магазині чи в барі. Я не люблю компаній. Я не буйний, але коли на мене починають нападати, то теж не змовчу. Ми в Окорську, Юнівці Локачинського району і в Луцьку житло знімали, але ж скільки можна з дітьми по чужих кутках скитатися? Не дають поставити нормальну пральну машинку. Купили пластикові вікна, бо з дерев’яних дме всюди – не можна поставити. А скандал був і викликали міліцію через те, що ремонт не дозволяють робити. Батько як батько, а от бабі щось постоянно не так…
Світлана підтримує чоловіка, але каже, що не має права щось погане на батьків казати – «вони ж глядять дітей». А господарки справді ніякої не тримають, бо хлів материн.
– Бачили буду на городі, похожу на теплицю? Я там раніше свиню тримала, а зараз нема де, – розводить руками Світлана.
Жінка стверджує, що готова взяти житло на виплату. Подружжя неодноразово ходило до Радомишльської сільської ради (сюди належить Романівка). Просили у сільській раді, щоб віддали їм приміщення колишнього медпункту, однак цю будівлю не так просто переоформити під соціальне житло.
Сільський голова Володимир Семенюк зауважив, що знає про конфлікт у цій сім’ї:
– Ми плануємо зробити ремонт у колишньому колгоспному гуртожитку. Там можемо виділити кімнатки для Климюків. Медпункт не можу їм віддати, бо хочемо відновити його роботу. А Василь має житло у Горохівському районі, яке отримав у спадщину.
Телефоную Світлані, щоб дізнатися, чому не переїздять туди?
– Там ситуація ще гірша, ніж у нас вдома, – пояснює жінка. – Майно поділене між Василевими братами по батьковій лінії. А моєму чоловікові дісталася маленька частинка. Де з п’ятьма дітьми там тулитися? Тому й просимо хоч якусь хатину для нашої великої сім’ї.
Руслана СУЛІК, Волинська область
Фото автора
Передрук заборонено!
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!