Похрестив донечку – і поїхав на війнуЩасливі Дмитро і Наталя ГЕРАСИМИКИ

Похрестив донечку – і поїхав на війну

Волинь

На долю Видерти, поліського села за кільканадцять кілометрів від Каменя-Каширського, випадали страшні випробування у всіх війнах. З полів битви Другої світової не повернулися додому 77 чоловіків з цього села. У пеклі афганської війни побував 21 сельчанин, і ця цифра – найбільша в районі. Тепер же на Донбас з Видерти мобілізували аж 33 мешканців. І це теж найбільше в районі. Навесні 2014-го тутешні хлопці не чекали повісток, а їхали у військкомат по дзвінку із сільради, не ховаючись у Росії чи Польщі, як багато хто тоді робив. Серед перших туди з’явився і 26-річний Дмитро Герасимик. У серпні 2014-го під час запеклих боїв за Савур-Могилу він отримав смертельне поранення у голову й помер у госпіталі Дніпропетровська, так і не опритомнівши.

Стала матір’ю для сестри

…Розшукую у Видерті новий дім, де живе дружина Дмитра з двома донечками. Хата не зовсім нова, але відбудована по-сучасному. Гроші на житло для загиблого бійця 51-ї бригади виділили з державного бюджету. Гарний євроремонт, усі зручності – жити б і радіти. Та жінка віддала б і дім, і все, що має, аби лиш чоловік повернувся до неї і дітей. Якби Діма був живий, він ще не таку хату для них збудував би…

Дмитро з Наталею побралися влітку 2012 року. Хоч і виросли в одному селі, але ближче познайомилися на весіллі Наталчиної старшої сестри, де хлопець був сватом. Стали спілкуватися частіше, поки не зрозуміли, що мають бути разом. Жити молодята пішли у батьківську хату Наталки, де після смерті мами залишилася маленька сестричка Маруся. Дівчинці було три рочки, як осиротіла, тому Наталя була їй і за сестру, і за неньку. Звичайно, мріяли з Дімою про свій дім, придивлялися в селі до хат, що продавалися. Особливо тоді, коли з’явилися діти.

– Оцю хату, де зараз живемо, Діма теж бачив. Але душа у нього до неї не лежала. Все казав: подвір’я невеличке, не буде де птицю тримати. А бачте, як повернулося. І місця вистачає, тільки господаря немає…– Наталя замовкає, поринаючи у найстрашніші місяці свого молодого вдовиного життя.

 У травні 2014-го вона мала народжувати (старшенькій Вікторії було півтора року), і дуже хотіла, щоб чоловік був на пологах. Він до останнього заспокоював дружину, що нікуди не поїде. Із сільради ж телефонували, що і його кличуть у військкомат. Вранці Наталя прокинулася, а чоловіка немає. Поїхав. Згодом зателефонував, щоб зібрала речі. Відпустили з частини, коли дружина вже народила. Приїхав після обіду, все сміявся, чому не потерпіла один день, зробила б йому подарунок на день народження (20 травня). Навіть на хрестинах не добув – поїхав. Назавжди…

«З того автобуса вціліли лише Діма і командир»

Наталя й не здогадувалася, що Дмитро був на передовій. Тільки місяців через два дізналася. Дзвонити їй він не дозволяв, казав, що сам буде телефонувати. Розповідав, що він у Маріуполі, а там тихо і безпечно. Потім уже дізналася: був у самому пеклі того гарячого літа – на Савур-Могилі.

– Мені мало що розказують, його друзі більше знають. Він їм розповідав, а мене беріг, щоб не хвилювалася і молоко дитині було. Під Савур-Могилою осколок потрапив йому в плече. Усіх поранених мав забрати вертоліт. Але чомусь повезли автобусом. І їх знову обстріляли. З того автобуса живими залишилися лише Діма і командир. Мого чоловіка з пораненням у голову доправили до Дніпропетровська. Командир, кажуть, помер. Я зібралася з дитиною у госпіталь, але родина не пустила. Поїхали самі. Якби не послухала, то хоч би ще живим побачила… – не стримує сліз Наталя. – До старшої сестри Дмитра додзвонилася жінка, у якої він з хлопцями з 51-ї бригади квартирував. Відгукувалася дуже добре про них. Згадувала, як вони прийшли, і першим до хати зайшов Діма з автоматом. «Что, сынок, пришел меня убивать?» – запитала вона. – «Ні, тьотю, я прийшов вас захищати», – відповів Діма. З місцевими у хлопців налагодилися дружні стосунки. Ті ділилися з ними харчами, а солдати підсобляли їм на городах. Тій жінці допомагали картоплю копати. Коли Діма в труні лежав, помітила, що його руки були в мозолях. Він мав стільки друзів… Я навіть сама не знала. Вже на похороні побачила. Діма був дуже компанійським, усюди був своїм, легко з людьми сходився. І слово своє умів тримати. Знаєте, важко матір втрачати, а кохану людину – ще важче. Діма сниться друзям, родичам, ніби вертається живим. І мені – що повернувся у нашу стару хату, де ми жили, коли одружилися. Я хапаю дітей в оберемок і біжу, біжу через усе село до нього...

Ніна РОМАНЮК, Волинська область

Передрук заборонено!

Схожі новини

© «Вісник»

Передрук будь-якої інформації можливий лише якщо гіперпосилання на «Вісник+К» стоїть не нижче другого абзацу і у кінці матеріалу не має позначки «Передрук заборонений». Перепублікація матеріалів із друкованих видань «Вісник+К» та «Люди і долі» можлива лише із письмового дозволу редакції.

Наші інформери

«Вісник» в соцмережах

Журнал «Люди і долі»

×
Приєднуйтесь!