15 років військовий         був сільським головою 

Віктор Танасович родом з Хмельниччини. Після закінчення військового училища жив і працював переважно в Москві. Міг із сім’єю і залишитися там, тим паче батьки дружини, її рідня живуть у Росії. 

– Але тесть наполіг, щоб я перед виходом на пенсію обрав Ужгород, яку би посаду не запропонували, – згадує Віктор Танасович. – «Витя, это такой красивый город! – кричав мені у трубку. – Я там был». Він, до речі, військовий дирижер, має 84 роки, досить часто одягає форму. 

Так у 1989 році Дмитрук осів на Закарпатті, звільнившись у запас підполковником. Працював адміністратором на ринках, 15 літ головував у селі Оноківці під Ужгородом (до речі, дід нашого героя теж колись багато років був головою, і не в одному селі). 

Хіба міг подумати, що його дітям, як колись його батькові, доведеться дізнатися, що таке війна? До війська добровольцем двічі записувався молодший Денис, міліціонер. У той самий час сам пішов у військкомат і старший Ярослав, хоча вдома лишав молоду дружину з двомісячним малям. Працював у банку, проте з юних літ мріяв стати військовим. 

Віктор Дмитрук важко переживав події на сході, з болем у душі читав про загибель наших бійців. Але не відмовляв синів, бо розумів: хтось мусить захищати Батьківщину. Хоча якраз стояв смертельний серпень 2014 року, коли Іловайський котел забирав сотні життів.

Родичі з Донбасу дзвонять, а от приятель мовчить

– За хлопцями до воєнкомату пішов і я – щоб підтримати патріотичний дух, – розповідає Віктор Танасович. – Це було за два тижні до мого 60-ліття, гарний сюрприз підготував дружині, – сміється. – Але на фронт мене не взяли за станом здоров’я, служу в нашому прикордонному загоні, у березні минає рік, тож я написав рапорт про службу до кінця особливого періоду. А от синів на війну забрали. Молодший Денис у ті страшні серпневі дні стояв на блокпосту між Артемівськом і Горлівкою, був там місяць, тепер продовжує службу в міліції тут. Старший Ярослав уже понад рік на сході, був у Краматорську, Луганській області, має намір стати контрактником. Ніхто мені не дорікне, що мої діти відсиджувалися вдома за чужими спинами.

– Як дружина сприйняла, що обидва сини та чоловік добровольцями пішли до військкомату? 

– Як жінка військового – треба, значить, треба, – посміхаючись, відповідає Віктор Дмитрук. – Дуже дякую їй за підтримку. В обумовлений час хлопці нам дзвонили, проте бували моменти, коли від них не отримували звістки по кілька днів. Чого гріха таїти, звичайно, переживали. Вдома ми намагаємося не говорити про війну, синів не розпитуємо, а вони й не розповідають, як було там. І хоча обидва змалку загартовані, все-таки війна далася знати. Коли повернувся молодший, відчувалося, що був на фронті. По старшому не видно, може, приховує свій настрій, і на його сім’ї це не відбилося. За той рік ого-го як підріс його синок! – хвалиться внуком дід.

– Чи рідні в Росії знали, де ваші хлопці?

– Так, але ми про це з ними по скайпу не говоримо, щоб не підставити їх. Добре розуміють, що тут твориться, раніше часто приїжджали на Закарпаття, тому вони проти цієї війни. Оскільки у своїх батьків я був восьмим, то маю велику родину. Багато племінників живе у Донецьку, біля Мар’їнки, вони всі за Україну, бо не раз гостювали на Хмельниччині, у нас в Ужгороді, бачили більш європейське життя. Про війну з ними не говоримо, тільки питаємо: все нормально? Правда, давній приятель у Стаханові не відповідає на мої дзвінки – може, боїться, щоб не вичислили. Моя дружина збиралася цього літа відвідати батьків у Росії, але вони її зупинили: ще не час. Сподіваємося, що ця біда таки закінчиться.