Її шлюб благословив сам Папа РимськийСім'я МАЦЯЛКІВ

Її шлюб благословив сам Папа Римський

Житомирщина

У Поромівці Хорошівського району вуличне освітлення профінансувала артистка, уродженка цього села Валентина Бондар-Мацялко. Вона заслужена артистка України, мешкає у Львові.

«Відчуваю,  що ти моя доля»

З великої сім’ї Бондарів у Поромівці уже нікого нема: батьки та двоє братів померли, ще один брат живе в іншому місці. Батьківська хата стоїть пусткою, лише лелеки знову прилетіли, щоб звести на ній гніздо.

– Наша родина щедра на таланти, – каже Людмила Семенівна Бондар, 80-річна родичка артистки, колишня вчителька математики. – Рідний брат Валі гарно співав, вірші писав. Дядько Олександр Бондар – режисер Дніпродзержинського музично-драматичного театру, його донька – балерина. Валя також мріяла стати балериною, просила віддати її у балетну школу, проте батьки хотіли бачити свою донечку лікарем…

І все ж дядькове виховання, захоплення театром переважили.

Валентина вступила після восьмирічки в Дніпропетровське державне театральне училище, а згодом закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення. Отримала направлення в Дрогобич. Там з Іваном Мацялком познайомилася. Про їхнє кохання та шлюб у селі легенди розповідають. Справді, стосунки молодої ще нікому не відомої артистки місцевого театру і набагато старшого від неї соліста популярного гурту «Соколи» були більш ніж романтичними, а шлюб – то й поготів, адже поблагословив їх сам Папа Римський.

Валентина Бондар-Мацялко в одному з інтерв’ю розповіла про своє кохання. Познайомилися вони у черзі в магазині. Коли вийшли, Мацялко несподівано запропонував його… провести. Наче приворожена пішла за ним. Валентині тоді не виповнилося ще й двадцяти, а Іванові було майже сорок. Посиділи в кафе, обмінялися номерами телефонів. Іван обіцяв подзвонити, але минали тижні, а він мовчав.

Думала, поморочив голову молоденькій дівчині та й забув. Ходила містом, сподіваючись випадково його побачити, проте ніде не зустріла. Уже й надію стала втрачати, як подзвонив – через місяць. Виявилося, що у нього помер батько, а потім співак іще й застудився. Попросив дівчину сходити на базар по продукти. Принесла покупки, зготувала вечерю, а коли варила каву, Іван підійшов до неї, обійняв за плечі і сказав ніжно: «Відчуваю, що ти моя доля…»

«Відвезу тебе до Рима»

Сталося так, що Валентину запросили до Львівського драматичного театру імені Заньковецької, а Іван полишив «Соколи» й подався в Тернопіль – до гурту «Світозари». Щотижня їздила до коханого, доводилось і на вокзалі ночувати кілька разів, доки знайшла у Львові помешкання. В один момент їй здалося, що вони втомилися жити на два міста. «Або змінюймо щось у стосунках, або розходьмося!» –  сказала Іванові, і перестала до нього їздити. Знала, що йому нелегко зробити вибір, бо лякала велика вікова різниця між ними, що його друзі не раз підштрикували: мовляв, що робитимеш з такою молодою… Аж тут дзвінок з Тернополя: «Приїжджай, дуже погано себе почуваю!» Приїхала і почула приголомшливу новину – в Івана рак кісток. Півроку чоловік був прикутий до ліжка, приїжджала до нього ледве не щодня. Якось не втримався: «Не приїжджай, – мовив зболеним голосом. – Я можу залишитися інвалідом, а ти – молода…» Але вона продовжувала навідувати коханого. «Якщо Господь поверне мені здоров’я, за твою доброту відвезу тебе до Рима, і ми там обвінчаємося», – сказав їй, як уже став потроху ходити.

За рік Іван, здалося, зовсім одужав. Вони зняли у Львові квартиру й стали жити разом. Один з місцевих священиків греко-католицької церкви мав зв’язки у Римі та допоміг Іванові організувати там обряд вінчання – з аудієнцією в Папи. Щаслива пара полетіла у Вічне Місто. Того дня на зустріч з Папою Іваном Павлом ІІ чекало кілька делегацій. А коли Святійший Отець вийшов, то опинився якраз перед Іваном з Валентиною. Священик, який організовував аудієнцію, сказав Папі, що відомий співак і актриса з України просять благословення на шлюб. Він посвятив хрестики у їхніх руках і почергово прикладав свою руку обом до чіл.

У шлюбі вони прожили лише дев’ять років. Іван виснажував себе концертами та гастролями і хвороба взяла своє…

А нещодавня смерть близької людини у рідному селі підштовхнула Валентину до меценатського вчинку.

– Коли вона приїжджала хоронити брата, – розповідає дядина Людмила, – то ночувала в нас. Прийшла з батьківської хати пізно та й бідкається: «Скрізь така темрява – аж моторошно! Приїду наступного разу – зроблю вуличне освітлення». Я ще й відмовляла її: навіщо тобі такі клопоти та витрати? «Ой, – відмахнулася рукою, – нехай про мене пам’ять у селі залишиться».

Ігор СЛАВИЧ, Житомирська область

Передрук заборонено!

© «Вісник»

Передрук будь-якої інформації можливий лише якщо гіперпосилання на «Вісник+К» стоїть не нижче другого абзацу і у кінці матеріалу не має позначки «Передрук заборонений». Перепублікація матеріалів із друкованих видань «Вісник+К» та «Люди і долі» можлива лише із письмового дозволу редакції.

Наші інформери

«Вісник» в соцмережах

Журнал «Люди і долі»

×
Приєднуйтесь!