Трьох синів поклала у домовину

Трьох синів поклала у домовину

Волинь
Ще донедавна життєрадісну й енергійну Настю сьогодні годі пізнати: сиві-сиві очі, виблякла коса, змарніле й зоране бідою обличчя. У селі кожен співчуває Шевчукам: вчора вони поховали єдиного сина... А мав хлопець лише двадцять літ. Кажуть, раптово упав горілиць серед двору – й не стало.

Хтось підкинув порожнє яйце

Коли Настя виходила заміж за свого Петра, мріяла про велику родину, багато діток. “От би й нам четверо чи навіть п’ятеро малят Бог послав”, – ця думка мимоволі стукалася у серце, коли щоранку на сусідське подвір’я висипала дітвора. Та минали роки, а бажана вагітність не округлювала її витонченого тіла.
– Уже сім років ми в парі, а дітей все нема, – Настя не втрималася і вперше за стільки років сімейного життя розплакалася.
Петро був їй хорошим чоловіком, надійним другом, зрештою, найріднішою людиною, бо батьків давно не стало, змалку росла сиротою. Вмів і розвеселити, і розрадити, і допомогти – не цурався жодної “жіночої” роботи. Чим не сімейна ідилія? Але щасливе горнятко почало надщерблюватися. Настя не витримала і потайки поїхала у глухе поліське село до ворожки:
– Хто ж тебе так вирішив покарати? – мовила стара і пробубоніла якісь молитви над Настею.
Тоді підпалила клапоть льону. Чорний-чорний дим, що стрілою вилетів аж під стелю, змусив повідчиняти вікна. У кімнаті стояв дивний сморід, що нагадував трупний запах.
– Що? Що ви бачите? – перелякана від побаченого Настя аж затремтіла.
– Хтось дуже тебе ненавидить і прокляв на безплідність, – похитала головою ворожка, але за мить спробувала заспокоїти гостю: – Якщо зробиш усе, як я тебе навчу, невдовзі завагітнієш та народиш. Навіть кількох дітей. Але яке у них буде майбутнє, не від мене залежить: якщо та людина, що наслала на тебе це прокляття, живе поруч, материнське щастя буде недовгим.
...Настя приїхала додому підвечір. Петро ось-ось мав повернутися з роботи – а в неї ще й корова недоєна, і хліб не спечений. Дарма, якось викрутиться. Найперше побігла до клуні. “Біля дверей росте кущ, у його коренях сховане порожнє яйце. Знайди його...” – ці слова старої ворожки ніяк не виходили з голови. Вона добре знає, що нема там ніякого куща. Хіба... трояндовий, який виростила з весільного букета. Похапцем взялася розгрібати землю й наткнулася на щось біле. Яйце...
В голові помутніло, ноги підкосилися. Прийшла до тями вже на ліжку, поряд метушився фельдшер, а Петро міцно тримав її за руку й плакав.
Наступного ранку, щойно прокинувшись, Настя побігла до клуні. Біла шкаралупа лежала там само. Вона дістала порожнє яйце й взялася над ним робити все, що навчила стара.

Хлопчики не доживали до року

– Настя вимолила нам сина! – щасливий татусь не тямив себе від радості й вигукував просто під вікнами пологового будинку.
Доки мама з дитям були у лікарні (а довелося пролежати майже місяць), переклеїв в хаті у найпросторішій кімнаті шпалери, замовив у сусіда-столяра дитяче ліжечко, скупив ледве не півмагазину іграшок. Кожен день очікування найдорожчих людей минав, наче вічність. І коли Настя з малям переступила поріг, не втримався і впав перед нею навколішки, обіймаючи за коліна.
Богданко був хворобливий. Вже через два тижні мамі довелося повернутися з ним у лікарню – хтось “приніс” в дім грип. Щойно видужали і виписалися – нова біда: в малюка рано почали зубки різатися й температура підскочила до 39 градусів. Знову лікарня, уколи, крапельниці. Дитячий організм не витримав, і під час чергової процедури маленьке сердечко відмовило...

***

Чорний рік. Настя щодня ходила в траурі, доки одного разу не зрозуміла, що Бог подарував їй ще один шанс, – вона знову була вагітна. Спершу навіть боялася прийняти таку думку – а раптом помиляється? Тому не відразу зізналася чоловікові. Але коли животик почав заокруглюватися, Петро несміливо запитав:
– У нас буде дитинка?
Настя кивнула на знак згоди і міцно до нього притулилася.
На світ з’явився Данилко. Пологи пройшли без ускладнень, хлопчик народився здоровий, вагою понад чотири кілограми. “Справжній богатир!”, – раділи батьки. Данилко ріс дуже рухливим, рано зіп’явся на ноженята (не було й десяти місяців), почав вимовляти перші слова. “Ма-ма”, “тя-тя”, “ава”... Настя й Петро оберігали сина від найменшої небезпеки – у кімнаті з підлоги зникли табуретки, з тумбочок – ручки. Позабирали усе, що могло б травмувати дитину. Але й тепер їхнє батьківське щастя виявилося недовгим. Настя поклала хлопчика в ліжечко, а сама на мить вибігла до криниці по воду, щоб мати на чому зварити їсти. Данилко тим часом намацав свою пляшечку з молочком...
Настя занесла відро в кухню й поспішила до синочка. Від побаченого зомліла: хлопчик лежав увесь синій, з міцно затиснених губок скрапувало молоко. Він не дихав.

Корову «доїла»... жаба

Останні двадцять літ Шевчуки жили, як в раю. У Мирославові (через два роки після тієї трагедії в сім’ї знайшовся третій син) душі не чаяли. Біль попередніх втрат і рани в серці почали зарубцьовуватися. Перші кроки, слова, чотириколісний велосипед. Дивись, вже й до школи збирають.
Роки летять. Відшумів і випускний. Ось Настя переживає із сином його перше юнацьке кохання, ось купує майбутній невістці красиву хустину. Залишалися останні приготування до гостини.
– Щось наша Миня молока стала мало давати, – стривожилася господиня. – Вже другий тиждень й маленького відеречка не можу націдити за день.
Викликали ветеринара. “Здорова”, – сказав лікар, та все ж призначив якусь мікстуру. На пашу тиждень порадив не виводити.
Того дня Мирослав саме майстрував з хлопцями весільний “шалаш”. Мама дістала з печі пухкі пироги й понесла частувати молодь.
– Ще молочка б... – кинув хтось з гурту.
– Зараз буде, – відповів Мирослав і пішов до хліва.
Крізь прочинені двері побачив під коровою велику тінь. Підвів очі і завмер – до вим’я присмокталася величезна жаба. Її болотяного кольору шкіра була вкрита чорними наростами й нагадувала висохлу кору старого дуба.
Мирослав вхопив вила, що стояли під дверима. І коли ропуха скочила на долівку, встромив у неї. З несамовитим криком хлопець вибіг надвір, щоб показати друзям, яке гидке створіння марнувало молоко. Але, ступивши кілька кроків, на очах у матері впав бездиханний...

***

Коли батьки оплакували Мирослава, селом прокотилася інша страшна новина: віддала Богові душу стара Степанида – випадково накололася на старі вила, що лежали під хатою. Поховали її біля доньки. Кажуть, дівчина тридцять літ тому наклала на себе руки після весілля... Петра. Любила його до нестями і не могла змиритися з тим, що обрав іншу – Настю. Відтоді мати наче збожеволіла. У селі з обачністю ставилися до Степаниди, бо не раз її бачили серед ночі на цвинтарі, а потім знаходили біля подвір’я дивні речі. Невдовзі в її могилу хтось увіткнув осиковий кілок...

Світлана РІДНА,
Рівненська область

© «Вісник»

Передрук будь-якої інформації можливий лише якщо гіперпосилання на «Вісник+К» стоїть не нижче другого абзацу і у кінці матеріалу не має позначки «Передрук заборонений». Перепублікація матеріалів із друкованих видань «Вісник+К» та «Люди і долі» можлива лише із письмового дозволу редакції.

  • вул. Перемоги, 15, м. Луцьк
  • T 0 332 77 48 84, 0 332 77 49 85
  • Email:visnyk@visnyk.lutsk.ua

Наші інформери

«Вісник» в соцмережах

Журнал «Люди і долі»

×