Розповім історію, свідком та безпосереднім учасником якої був мій знайомий Степан Іванович. Нещодавно він повертався із Сибіру, де працював, а його товариш Петро Сурков попросив заїхати до рідних під Москвою. Казав, від столиці до Нєвєдово рукою подати, тож мій знайомий і погодився. Переповім історію його словами, бо то щось з чимось!
У сина-четвертокласника лікують... алкоголізм
– Приїхав я в Москву, став шукати дорогу до того Нєвєдово. Спочатку треба їхати до містечка Вороново автобусом. Справді недалеко, кілометрів 25. А далі? Далі транспорт не ходить, і до Нєвєдово довелося йти пішки. У тому селі – як після нашестя дикої орди. Руїни і пустки, електричні стовпи без дротів. І це менш, як за сто кілометрів від Москви! Так оце і є та Росія, яка хоче пригорнути ще й Україну до себе? Хай Бог боронить!
У кінці села знайшов потрібну хатину. Заходжу. Сморід і темрява. Через маленьке віконце ледь пробивається світло. Під стінами стоять два металеві ліжка, сміття із земляної долівки плавно переходить у постіль. На лігвах лежать дві постаті і не ворушаться. У кутку облуплена плита, біля вікна – подоба стола: навхрест збиті ніжки, а зверху нефарбовані дошки. Біля плити на землі стоїть бочка з-під оселедців з якоюсь рідиною, звідки стирчать палички.
Вітаюся російською. Бо ж росіяни знають лише одну мову.
– Здравствуйте, господа. Вы живы?
На одному ліжку щось заворушилося, підняло голову, повільно встав чоловік.
– Вы будете Павел Сурков? – питаю.
– Я. А што такого? Я ничего не брал.
– Я от Петра Суркова, просил кое-что передать.
– От Петрухи?! Маня! Гость от Петрухи, вставай! А что велел передать?
– Да вот, денег немного – говорит, у вас туго. Еще костюмчик рабочий.
– Деньги давай. С деньгами у нас действительно туго. И украсть нечего – колхозы то развалили, дурачье. Это на койку брось.
Підвелася Маня. Спустила ноги з ліжка, тупо подивилася. Встала, гойднулася, заточилася. Павло співчутливо порадив:
– Ты, Маня, опохмелись, полегчает.
Маня підійшла до діжки, погойдалася на ногах, взяла з плити чашку, прогорнула нею сміття у діжці, зачерпнула і повільно випила. Поставила чашку і, похитуючись, вийшла з хати.
– Слушай, Павел, что она пила?
– Как что? Брагу.
– Брагу? Брагу из сахара делают, а ты же говорил, что денег нету...
– Э, темный ты человек. Брагу ведь можно делать из чего угодно. Вот сейчас конец мая, сосна пустила новые веточки, а они ведь сладкие. Настрогал, залил теплой водой. Три-пять дней – и брага готова. Куга, коя на болоте растет. У нее сочные коренья. Свари, добавь дрожжей, и снова будет брага. Это что: вот за болотом мужик живет, так он из нужника дерьмо берет, добавляет дрожжи, а из ентой браги гонит самогон. Задористый самогон выходит. Правда, с душком, так какое же вино без запаха? У каждого свой запах. Так ведь?
– Да уж... Ну, а ты пил это?
– Нет, мы с Маней покультурнее. Мы не станем всякое дерьмо пить.
Зайшла Маня. Підійшла знову до діжки з брагою, зачерпнула, піднесла до рота, але спрацював інстинкт захисту: «Ве-е-е».
– Манька! Туды твою мать! Блевать-то на улицу выйди. У нас ведь гость.
Манька вийшла з хати. Павло провів її співчутливим поглядом:
– Перебрала малость баба, бывает.
– А сынишка где? Петр сказывал, синок у вас есть. Я вот ему игрушку привез, пистолетик.
– Ванюшка-то? В больницу попал. Алкоголизм признали. Сколько ему говорил: «Ваня, сынок, не пей много, ты ведь маленький, в четвертый класс только ходишь». Разве послушает? Хлещет наравне. Вот и дохлестался. Ну, да ничего, таких там много, их долго не держат. Оклемается маленько, завтра отпустят.
«Всю жизнь кормили хохлов, а им самостийну подавай»
– Что там еще Петруха сказывает?
– Да что – тайга, глухомань, работает. Что здесь новенького, столица ведь рядом?
– У нас дела, брат. Украина супротив нас воюет. У меня вот транзистер, Петруха давеча передал. Радио все, как есть, рассказывает. Опять же, за хлебушком у Вороново пойдешь, люди бают. Война! Опять бандеровцы. И вот скажи, Степан, что этим хохлам нужно? Кормили их, кормили, нет, дай им эту, самостийну. Разве плохо, когда Единый Могучий Союз? Америка, все Америка воду мутит. Нет, Путин наденет на них смирительную рубашку, на всех наденет! И на Америку тоже. У нас ведь атом! А коммунисты верно бают. Оно, конечно, перегибы были, так и колхозы были, и свекла на полях была: стемнеет – бери, сколь хош, не то, что сосновые ветки. Жили мы хорошо.
– Хлебушек-то у вас есть? Я тут колбасу прихватил. Думал, пообедаю.
– Колбасу давай. А хлеба нет. Далеко в это Вороново... Берем на неделю, а он плесенью покрывается. Браги-то выпей!
– Спасибо, я сыт. Пойду в Вороново, может, автобус застану.
… Дійсно, як щось їсти після побаченого? Тут аби швидше на свіже повітря! Ось така вона нині – Росія, за сто кілометрів від Москви очима очевидця.
Євген ЕЙСМОНТ,
смт Каланчак,
Херсонська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!